Глава 1. Воду з вином не змішувати.

Ох, як же болить ця дурна голівонька… Неначе я пив усю ніч… Але ж я не пив… Ні краплі!...  Точно знаю!.. Що ж тоді трапилось?.. Чому мені так погано?.. Відчуваю, що не здатен навіть ворухнутися…

Уривки спогадів пролітають, немов зашугані горобці... Крихітні уривки...

Світлофор...

Скрегіт гальм...

Жовтий автобус...

Все. Мене, що, збив автобус?

Невже покалічило? Чому я відчуваю тіло, немов чуже? І не слухається воно мене…

Чому я не можу розплющити очі? І цей нав'язливий крик десь на межі свідомості.

Прислухаюся.

«...Вийди, нечиста сила! Геть! Геть! Залиш мене, грішного! Відпусти душу покаянну! Йди, дух нечистий! Йди звідси!!!»

Хтось завиває професійно. Я, що, потрапив до божевільні?

О-ох! Бідолашна моя голівонька... Навіть думати важко.

Та замовкнеш ти нарешті, ненормальний?!

«Виходь! Іди! Геть, нечиста сила! Заклинаю тебе вогнем, водою, повітрям та землею, повертайся туди, звідки прийшов, дух нечистий!

У-у-у!

Руки мимоволі тягнуться до голови. О, це тішить, руки рухаються, отже, цілі. І раптом мої пальці торкаються замість обличчя чогось страшного, волохатого, кудлатого… І тепер уже я кричу не своїм голосом, відсмикуючи в жаху долоні.

А-а-а-а-а!!!

ЗА ТРИ ГОДИНИ ДО ЦЬОГО.

- Славко!

Мовчу.

- Славику!

Мовчу.

- Славунчику!

- Мам, та я ж працюю!

- Та ти вдень і вночі працюєш, хлопчику мій. Так же не можна!

Я – комп'ютерник, а точніше – 3D-моделлер, працюю на одну відому фірму, розробляю ігрові персонажі. Звісно, що більшу частину доби проводжу за компом. Але я ж не в ігри граю, а працюю! Гроші, так би мовити, заробляю! І роботу свою обожнюю! Чесно, набагато цікавіше створювати нові світи, ніж просто гратися у створених кимось.

Мені на плечі опускаються знайомі руки, і я розумію, що доведеться відірватися від екрану.

Відриваюсь, переводжу погляд на мамині очі, що дивляться на мене з докором.

- Мамусю, я працюю…

- Краю немає твоїй роботі. Ні відпустки, ні вихідних.

- Ма, зате я вдома завжди, нікуди не ходжу.

- А краще б ходив. Не можна все життя просидіти за комп'ютером.

- Він мене годує, мамо.

- Це я тебе годую, Славику, без мене ти б і не згадував про необхідність поїсти. Так би з голоду й помер на своїй клавіатурі.

- Це не найгірший спосіб заробляти гроші, мам. Причому пристойні гроші!

- Створювати чергового орка, гобліна чи бог знає ще якесь чудовисько?

- Хтось повинен створювати чудовиськ. Та й не всі персонажі – чудовиська. Є й герої.

- Та знаю я, синочку. Але ти учора сам казав, що закінчив велику роботу і отримав на картку непогану суму. Може, варто взяти зрештою відпустку? Ти заслужив на відпочинок! Зустрітися з друзями, сходити в бар або в нічний клуб. Купи путівку хоч кудись!

- Мам, у мене нове замовлення.

Мама важко зітхає, ворушить волосся, наче маленькому.

- Славику, якщо ти нікуди не виходитимеш, я онуків так і не дочекаюся. Дівчина із комп'ютера не вилізе. Її треба зустріти, познайомитися, ходити на побачення, купувати квіти та цукерки… А? Ти розумієш, що я натякаю на невістку? Тобі вже двадцять сім! Час подумати про сім'ю. Про дітей…

Мені ще двадцять сім. Яка родина? Які діти?

- Мам, все буде. Все буде свого часу.

- У спортзал сходи, синку? Подивися, на кого ти вже схожий...

А на кого?

- Мамо, я нормально виглядаю, - награно згинаю руку зі стиснутим кулаком, як це роблять силачі, щоб показати біцепси.

Упс!.. Справді, ні біцепсів, ні трицепсів… Цікаво, куди вони поділися? В інституті, пригадується, все було на місці.

- Вважаєш, що це  – нормально? Яка дівчина на тебе подивиться? Дівчата люблять накачаних юнаків! Розумієш? - піднімає брову мама.

- Хм… - не знаходжу, що відповісти.

- От-от! Сама бачиш. То будеш у спортзал ходити?

- У спортзал – ні. Багато часу забирає. А ось постригтися час.

Мама знову важко зітхає:

- Що ти збираєшся стригти? Скільки разів говорити, що до твого типу обличчя пішло б волосся довше.

А я не хочу довшого! От що я не люблю, так це волосся на обличчі та на голові, тому і голюся щодня дуже ретельно і стрижуся регулярно, через місяць. Я у цьому питанні акуратист. Недбалість мене просто бісить.