Глава 5

Весь шлях до філіалу я не міг надивитися на неї: силувався стежити за дорогою, а краєм ока все косився на Олену. Як вона, просунувши тонку руку між сидіннями, гладить ту чудну козу, без котрої навідріз будь-куди їхати відмовилась. Як хмурить світлі зі зламом брови, пригадуючи щось, і крадькома посміхається, розповідаючи про всякі дивні речі.

Я намагався слухати, та губив нитку її оповідання. Про те, що не можна перевертати сплячу відьму головою замість ніг. Бо не знайде тоді уста грішний дух її, що пустився в нечисті нічні пригоди, й не потрапить знов всередину до тіла відьмацкого свого.

Я слухав. Я хотів все запам'ятати. Назавжди відкласти те почуте в схрони своєї пам'яті й душі.

І здавалось тоді вкрай важливим, щоб довго не псувалося молоко. А для цього лише й потрібна – крапля цілющої слини відьми… Та забув геть, що ненавиджу я теє молоко. Й кози, щоб її задля достатку вводити до хати на Святвечір, ніколи я не мав.

Вона посміхалася, а я чомусь всьому вірив. Ловив кожне слово, що потім ніяк не втримувалося в голові. Губилося, розсіювалось. Коли зустрічався своїм розгубленим поглядом я з усміхненим її.

Та не хотілося думати ні про роботу, ні про набридлі щоденні справи. Тільки слухати її ті чудернацькі приказки й байки... Тихим оксамитовим голосом... що лився найлагіднішою мелодією за всі людські часи. Причарувала! Не зійти мені з місця, присушила! І голосом, і величезними очима-озерцями. Та я втім зовсім про це не жалкував.

А потім зачаровано спостерігав за відьминою працею. Затамувавши подих, забувши про свою. Коли обходила вона всі стіни і кутки, серйозно, зосереджено, нашептуючи диковинні монотонні наспіви на незнайомій мові. І малювала сажею химеристі візерунки в окремих, тільки їй відомо де, місцях. Неквапливо та граційно... Як наче витанцьовувала відьма якийсь заворожуючий екзотичний танець.

Й я бачив! Клянусь, своїми власними очима бачив! Коли вже опускалися на стіни осінні ранні сутінки. Я бачив тих давніх, забутих в клопотах повсякдення, мавок і лісовичків. На вибілених за допомогою сучасних технологій стелях. І старих гномів, і страждаючих примар, й веселого Чугайстера. Й панночку, що декілька століть шукає в лісі загублену каблучку. Я бачив все. Все те, що знав – по родовій пам'яті чи в записах у ДНК – колись забув, але блискавичною миттю згадав в той осінній вечір.

І коли вискочив з темряви великий чорний пес – страшний, кошлатий – і моя відьма жбурнула різко в нього каміння. І він заскиглив, завив пронизливим, їй-богу – людським голосом. Побіг, підібгавши до свого пуза лапу… Я не злякався. Я все це бачив вже колись. В одному з ланцюгів мого давнього роду.