Глава 4

Я зареготав. Ох і самовпевнена чорнява.

– Гаразд, – раптом згадав про нагальну справу. – Я ось для чого вас покликав… – Потер лоба. Як сучасній людині делікатно пояснити забобонні примхи нерозумного керівництва? Хоча я ж зараз із відьмою говорю! – У нас в одному з філіалів цілий пакет неприємностей та більш менш великих катастроф. Що не день, там новина. То пожежа, то крадіжка, то бунт профспілки, то невиконаний план. У ваших чаклунських колах би сказали – як зурочили. Я б списав на людський фактор та шкідництво. На місці керівництва протидіяв би методом звільнення й позбавлення доплат. Але сьогодні керівництво, щоб воно щасливо жило підлеглим на радість, вочевидь, якось криво з ліжечка встало, напевно, забилося добренько… вирішило примкнути, сердешне, до чаклунських та магічних кіл. Так би мовити, приєднатися та вступити. Бажає знищити проблему на корені, всіма колись чутими у бабусі на колінах засобами. Хоче впливу та нашептування на об'єкті або ж відьми, або попа. Різниці не бачить принципово. Чи можете ви, як представниця цієї рідкісної, безумовно важливої у виробничому процесі… хм… професії мене туди супроводити? Руками по верстату поводити? Чорними очима огледíти, кадилом чи травами потрусити… бажано і у керівництва над головою... За окрему, звісно, плату... Можете ще часником його осінити чи осиковий кіл куди треба…

– Достатньо, – зі сміхом зупинила вона мене. – Я зрозуміла. Ви не вірити у таємну сферу буття, але ж і відмовити начальству в той час не в змозі… Та наче ж і самі входите до кола керівництва?

Я розвів руками.

– Так, – кивнув. – В цьому колі я належу до тієї прагматично-розумної сторони, яка сьогодні раптом від тієї кульки відключилася. Відмовила. Я! Я – та сама біла капля цього бісового «Інь-Янь», котру паскудить чорний кружечок. Бо той кружечок засів в центрі, ще трохи – й пуп Землі…

– Добре, добре, – заспокоюючи простягнула Олена руки. – Не нервуйте. Все зробимо, як треба. Я поїду з вами, ви будете виконувати свою роботу і не звертати уваги на мою. Якщо ваше серце закрите для чудес, то просто ще не час. Можливо, зовсім то не ваше. Не всім людям дана можливість та здібності…

– Вважаєте мене нездібним? – обурився я. – Та я закінчив школу з медаллю, в мене червоний диплом. Це підприємство тримається на моїх плечах, я його оберігаю від руйнівного впливу всяких там пупків Землі. Я навіть розлучився здебільшого через те, що на роботі майже цілодобово. Я всі ваші чудеса… якщо забажаю… я їх всі... Всі чудеса я вже і бачив, і розгледів. Чим ще цей світ може здивувати?

– Може, коханням? – припустила дівчина.

– Ну звісно, цього саме мені для повного щастя й не вистачає, – чмихнув я.

– Я вже казала: поговоримо про це через місяць, – нахилила відьма голову.

– Добре, поговоримо, – погодився я. – А зараз від чудес повернемося до сумних земних справ. До наших кіз та баранів, – очима прослідкував, як смішна вихованка моєї гості лагідно тулиться чорною мордою їй в коліна. Коза, а теж хоче ласки. – Виїжджати треба зараз. Робота не терпить зволікання.

– Ще встигнем з козами на торги, – відповіла дівчина у тим же дусі.

– Тільки… – замислився я. Підбирав слова. – Не хотілося би втратити своє…

– Реноме, – продовжила вона за мене.

– Я мав на увазі обличчя, – зніяковів я. – Але в цілому ви правильно зрозуміли.

– Так, я зрозуміла. Ви не хочете, щоб хтось запідозрив вас, ділову і успішну людину, у змові з відьмою. Це вдарить по іміджу і репутації. Не переймайтесь: ніхто і нічого не дізнається. Я професіонал своєї справи. Буду як миша – тихіше трави і нижче води. Пошепочу у стіночку і розвіюся як дим.

– Не дуже віриться, – засумнівався я, оцінюючи чорні обведені очі та екстравагантний наряд. – Вас якось важко не помітити. Зрозумійте також мене правильно: жінка ви гарна… по крайній мірі, видна. З деяких ракурсів – дуже сучасна. Схожа на певні… угруповання… молоді. Забув як їх називають: чи то готи, чи то експресіоністи. Та якщо ми з'явимось під руки в ремонтному цеху, де тих «митців» жодним оком не вбачали, деякі слюсарі можуть злегка здивуватись. Охоронець ось досі під враженням. Так то міський здоровенний мужик… глибоко, щоправда, позапенсійного віку. Жаліється, що рука втомилася хреститися, – я запнувся. Здається, трошки переборщив. Додав, здається, зараз зайвого я перцю.

– То хай міняє руку, – сухо відповіла Олена. Образилася вкотре.

– Пробачте, – зім'явся я. – Не хотів образити. Просто день такий, точніше – місяць. Сам не свій.

– Дайте мені десять хвилин і місце, де я можу перевтілитись спокійно, – хитро зиркнула дівчина.

– Сусідній зліва кабінет вільний, – кивнув я. Перевтілень та чудес в границях офісу хотів не дуже. Що поробиш – для діла треба. – Та кімната використовується як переговорна. Можете закритися зсередини, і вас не потурбують.

Зоставшись сам, хотів подивитись деякі папери. Замість цього – відволікався та втрачав розсіяно увагу. Зненацька згадав, що не наказав відділу кадрів підготувати договір. Пішов. Зрозумів, що не маю при собі відьми документів. Повернувся, сів… Та що таке зі мною відбувається весь день? Неспокійна ніч дає про себе знати?

Очі самі знайшли, а руки підняли фоторамку. Здається, декілька днів тому назад, коли ми востаннє із Катею – з колишньою – розмовляли, саме тоді я на неї дико розлютився. Взбісився та наче оскаженів, швирнув ту фоторамку знімком донизу й об стіл. Щоб не бачити, забути, як ми удвох, як ми ще трошечки щасливі. Чи було то щастя? Чи то марення було?