Глава 3

Я у роздумах похитав трохи головою.

– Маю подзвонити до відділу кадрів з метою оформлення для вас тимчасової перепустки, Елеонора Темна-Всевидюча, – делікатно обронив… щоб не образилась, а потім не зиркнула в мою сторону неакуратно чорним своїм оком. Бережного все ж таки береже. Уїдливо посміхнувся. – Вивітрилося ваше по-батькові з голови, вельми перепрошую.

– Думаю, відділу кадрів буде зручніше оформити перепустку на ім'я Олени Олександрівни Головко, – мені здалося, що Темна-Всевидюча теж нишком посміхалася.

– І то правда, – погодився я легко. – Тоді запрошую. До речі, мене звуть Андрієм Сергійовичем, – згадав, що не назвався. Оце так ділова бесіда: зовсім неординарність ситуації вибила із колії. – Шульжиним!

Поклавши слухавку, від душі я розсміявся. Всього-на-всього Головко! Та не встиг як слід задуматися над способом такого швидкого переміщення у просторі, коли до мого кабінету поважно ввійшла… коза. До мого, нещодавно оновленого кабінету… Коза! Можливо, і козел. Усіх подробиць-деталей я не розгледів. Та добре бачив великі роги, круглі її оченята та чорну, кудлату шерсть.

Я отетеревіло втупився у худобу. Вона, як серед них водиться – з цікавістю у мене. І якось тоді начебто здалося, що це парнокопитне виглядає трохи розумніше за мене… Більш гармонійно виглядає. Хоча й знаходиться вона, кудлата, в моєму кабінеті, а не я в її хліву.

Я задумливо почухав крило носа. Вигнув брову. Коза уважно подивилася і… присіла в реверансі. Можливо, просто коза схилила рогату свою голову. А може – лише голівенькою похитнула. Наприклад, в неї щось і десь там засвербіло. Я на всяк випадок козі кивнув.

Ду-у-рень!

Закотив очі та набрав номер охорони.

– До мене хтось приходив? – запитав.

– Так, дівчина. Хай Всевишній береже! – з готовністю відгукнувся охоронець. – Чорна вся: очі чорні, одежа наскрізь чорна… Волосся, нігті – все. І дивилася так не дуже добре. Я навіть перехрестився від гріха… Я і зараз себе осіняю, – з незрозумілої причини поділився він, а я байдуже кивнув. – Абсолютно вся чорнюща: від маківки до чобіт. Пригадати страшно... Один лише медальйон бовтається сріблястий.

Моя голова зупинилася на середині чергового кивка. Очі самі знайшли на шиї кози сріблястий медальйон. Я обережно провів кінчиком язика по краєчку зубів.

– А вона вам хто? – скористався моєю розгубленістю охоронець. Я змахнув із себе марення й роздратовано шмякнув трубку на телефон.

Прискіпливо відсканував поглядом козу.

– Олена Олександрівна? – тихо уточнив. Коза, собака така безсовісна, знов у відповідь кивнула. Я зітхнув.

Сів на своє місце. Кудлата без запрошення та миттю вскочила на протилежне. Вмостилася й уважно подивилася на мене. Я постукав пальцями по стільниці.

Добре! З якими вівцями-баранами за довгу трудову діяльність ще не мав я справи. Коза так коза.

– Я ось по якому питанню дзвонив, – пошепки почав.

Мене обірвали на середині слова: в кабінет увірвалася скуйовджена брюнетка. Не зважаючи на мою персону, вона підбігла до кози. Обійняла кудлату зі шаленою силою, поцілувала роги:

– Ось ти де! – видихнула їй у шорстку. – Я вся з ніг збилася. Шукала тебе скрізь… Ніколи так більше не роби, чуєш? Ніколи більше від мене не тікай.

Коза, хай їй грець, знову радісно кивнула. Злізла, марний кудлатий шмат шерсті, на підлогу. Її місце навпроти мене тим часом зайняла брюнетка.

– Перепрошую, – вибачилася. – Домашній вихованець загубився в коридорі. Я шукала, тому затрималася.

– Вихованець? – я недобро покосився на козу, та – потупила чорні очі і заховала хитру морду за стілець.

Дівчина тим часом встановила на мій стіл величезну банку… Ємкість? Акваріум? Щось скляне, грановане? Збоку навіть схоже на такий собі кристал. В якому сиділа-дивилася на світ білий доволі крупна чорна жаба. Дякувати Богу, без сріблястого кулону.

– Це що? – ковтнув повітря я.

– Мій помічник, – не розгубилася брюнетка. Елеонора, хай живе собі здорова! – За трудовим кодексом підрядник має право, якщо інше не встановлено договором, залучити до виконання роботи інших осіб. Субпідрядників! – доповіла вона.

– Субпідрядників, – вторив я. – Ну звісно… Тільки договори ЦПХ регулюються не трудовим кодексом, а цивільним, – все ж не стримався, а про себе добавив: – «Розумниця ти така».

Олена-Елеонора примружилася та ледь помітно закусила губу.

– Я не намагаюся здаватися розумнішою, чим є, – тихо сказала, а мені в той же час стало соромно за мою думку. – Просто знаю деякі свої права. Поставте себе на моє місце: я же ж відьма, я не можу без жаби.

– І без кози? – посміхнувся я, не бажаючи втім бачити світ очима відьми.

– Так, і без кози, – погодилася Олена. – Чи ви не знали, що відьми крадуть молоко? Це, можна так сказати, основна наша справа. Почитайте в книгах про головні прикмети відьом: скрізь, де ми з'являємося, у худоби зникає молоко. А у наших вихованців, – вона лагідно погладила козу, – прибуває.

– Навіщо ж вам стільки молока? – оголив я зуби в черговій посмішці.

– Продаю, – єхидно глянула вона на мене. – Чому ні? Здаю в магазини. Знаєте, скільки в мене клієнтів? Я ще трошки – й молочний барон.