Відьма з великої букви.

Двері зі скрипом відчинилися і на порозі з’явилась мутна фігура, яка, трохи поекспериментувавши із висотою та розмірами, оформилась у сухорляву стару у старій одежині, проте на сивій голові була кокетливо пов’язана стрічечка і бантик збоку.

- Знову хтось забув закрити за собою перехід! – незадоволено проскрипіла бабця і скомандувала: - Давай сюди!

- Що?

- Амулет переходу. Ти ж так сюди потрапила?

Амулет? А, так, амулет й досі був затиснутий у моїй руці.

- Не віддам, - рішуче похитала головою, як же я без нього повернусь додому?

- А як заберу?

Металеве кружало раптом перестало відчуватись у правій руці, зате з’явилось у лівій, потім знов зникло, та холодок я відчула у ліфчику.

- Не віддам! – я суворо звела брови і опустила долоню на груди, прикриваючи безцінний артефакт.

- Не дурепа, - схвально кивнула стара, присаджуючись на ганок так, що ноги повисли у повітрі, а з-під спідниці показалась кістяна нога, і кивнула мені: - Сідай, поговоримо, як там тебе?

- Валерія.

- Так сідай, Валеріє. А я…

- Баба Яга… - впевнено продовжила я, зиркаючи на оту пресловуту кістяну ногу.

- Це спірне питання, - заперечила стара. – Кожен бачить мене так, як очікує побачити. Для когось я – могутня відьма, для іншого – чарівниця з чарівною паличкою, для третього – шаманка…

- А насправді? - поцікавилась я, присаджуючись поруч.

- Страж, Відьма з великої букви.

- І що ж ви охороняєте?

- Виворіт Світу.

- Ох! – несподівано. – Так я потрапила на Виворіт Світу?

Стара відьма поглянула на мене, як абітурієнт на першокласника:

- Та ні. Ти зараз на Межі.

- А Виворіт Світу я побачу?

- Ну таки дурепа. Ти з Вивороту прийшла.

- А-а-а… Он воно як... – Дивно дізнатись, що рідна реальність, виявляється, ніщо інше, як виворіт справжньої реальності. Яка ж тоді вона, справжня? – А-а-а можна…

- Не можна, - перебила мене бабця, здогадавшись, про що хочу запитати.

- Але ж у казках…

- То одиничні випадки, коли ми, Стражі, пропускаємо вихідців з Вивороту. Тільки щоб допомогти людині у великій скруті, кохану, наприклад, визволити, чи королівство врятувати. А у тебе яка скрута?

- Ніякої, - похитала головою, - просто подивитись хочеться.

- Не на усяке «хочеться» є «можеться», - повчальним тоном мовила Яга. – Багато вас таких.

- Багато? – здивувалась я.

- Взагалі-то ні, бо не так часто хтось забуває закрити прохід за собою. Та кілька разів на рік, на великі свята, можливі спонтанні потрапляння, без використання амулетів проходу. Особливо грішить цим Самайн, чи, як ви його називаєте, Хеловін, чи, як його називали давні слов’яни, Осінні Діди. І це не один день, межа між світами поступово витончується. От і зараз, коли б не те, що до Самайну залишився тиждень, ти б, швидше за все, і не помітила амулету. А ближче до свята, коли Межа починає дірками йти, можна і без допоміжної сили провалитись, ото з такими зайдами клопіт.

- А вихідцям з тієї сторони, отже, можна до нас, на Виворіт?

Яга здвигнула плечима:

- То зовсім інша справа.

- І що тепер мені робити? – поцікавилась я. – Коли подивитись на той бік світу не дозволено, повинна бути якась альтернатива.

- Та що ж? Одне бажання твоє виконаю – і шуруй додому, залітна пташко.