Таємнича будівля.

Ні, на місці стояти не можна. Треба йти. Тільки куди? Туди, де хоч якийсь натяк на будівлю. Вже не халупа, а шикарна вілла з терасою. Ні, не вілла, дім у колоніальному стилі. А, вже й не так.  Тепер це шале. Тьфу ти, та яка різниця? Це будівля, і я йду до неї!

Тільки як, коли дороги немає? А ось так! Роблю кілька кроків – і дорога з’являється під моїми ногами, ніби з нічого виникають жовті цеглини, це заворожує і водночас зводить з розуму. То що я маю робити? Вимкнути розум, забути про логіку, віддатись відчуттям, хай ведуть. Не так просто вимкнути розум, як сказати. Та коли я хочу повернутись додому, то маю це зробити. І я починаю йти у напрямку будівлі, яка постійно змінюється, по дорозі відкидаючи усі думки, які намагаються прослизнути у мою голову. Я могла б замучити себе купою теорій, які не варті й копійчини, та вони не можуть мені допомогти. Буду орієнтуватися на місці.

Так я й рухалась дорогою, яка виникала сама по собі, намагаючись не надто вражатися тим, що діється навколо. Молодик зник за хмарами, а з’явився вже повним місяцем, радо освітивши увесь той хаос навкруги. За деякий час він опустився за високі гори, що раптом виникли, немов проявились на плівці. Потім з-за тих же гір викотилось червоне вранішнє сонце, а гори попливли, танучи, мов морозиво. От сонце розділилося надвоє, близнята набули якогось бірюзового відтінку, окантовуючи краї хмар сріблом…

А це хто там, дракон пролетів, чи що?

Дивуватись не буду. Головне, щоб не на мене полював. І я прискорилась. Повз промайнула зграйка яскравих вогняних птахів, розсипаючи за собою іскри. Суха трава задиміла, та перетворилась на кам’яне груддя. Втім, зручно. Немає небезпеки пожежі.

З-за стовбурів визирнула біла коняча голова з півметровим сріблястим рогом посеред лоба, фиркнула і зникла.

Я йшла та йшла, а будівля, яка повсякчас змінювалась, так і залишалася вдалині. В кінці кінців мені це набридло. Вже й ноги заболіли, довелось скинути босоніжки на шпильках і продовжити шлях босоніж. На щастя цегла відчувалася теплою та приємною, та однаково я заморилася. Зупинилась і сіла прямо посеред дороги, голосно зітхнувши.

- Знов когось нелегка принесла! – почувся дзвінкий голосок.

Я озирнулась. На великому пеньку стояла чорна білочка і… Це, що, вона розмовляє? Очі у мене зробились по п’ять копійок. Ні, це вже повне безглуздя!

- Чого сидиш? – запитала білка. – Рушай до Відьми, вона допоможе.

Я обернулась, і  в ту ж мить дім опинився поруч зі мною, чи то я – поруч із ним! Зараз це була велика гарна будівля, старовинна на вигляд. Дім із привидами…  рушила до входу, а повз мене побігли дивні постаті, зиркнула всохла відьма із великим ліхтарем у кістлявих руках. Під ногами щось затріщало. Сухі жуки! З-під землі почали випинатися кам’яні плити з людськими кінцівками, прикованими до них цепами. На стовбурі дерева знайшовся гігантський чорний павук, а дім виявився обтягнутим павутинням.

Ще кілька кроків, і замість будинку вже стоїть хатинка на двох товстих підпорах, складена з необтесаних стволів дерев. Типове житло Баби Яги з дитячих казок. Знадвору залишились кам’яні плити, як на цвинтарі, з людськими кінцівками, які рухались, мов живі. До ганку вела груба дерев’яна драбина, якою я одразу почала підійматись, поки хатинка не перетворилася ще у щось.