Коли б знала, то й соломки б підклала…

Якби знала, то не виходила б сьогодні нікуди! Чи навпаки, бігла б назустріч пригодам, незвіданому та негаданому. Ніхто не знає, як би вчинив, якби знав, що його чекає. І я не виключення…

Я просто йшла знайомою вулицею. Раптом під ногами у світлі сонця блиснув дивний предмет. Тьмяний  диск, вкритий незрозумілим орнаментом. Лінії, мов змії, перепліталися, утворюючи щось схоже на фантастичну квітку, у центрі якої сяяв бірюзовий камінь. Не бірюза, бо напівпрозорий, і начебто світився із середини, від чого по всьому дискові бігли спалахи. Схоже на амулет. Звісно, що я схилилась і підняла загадкову річ. Та коли випрямилась, то мало не впала.

Коли я нахилялась за амулетом, був ясний день, під ногами гарячий асфальт перехрестя, а навколо – знайомі з дитинства будинки. Тепер же простір оповивали густі фіолетові сутінки, які ось-ось перетворяться у справжню ніч, замість асфальту – дорога, викладена жовтою цеглою, навколо якась незбагненна мішанина. Дерева, будівлі, кущі немов перетікають одне в одне, то висвітлюючись одним боком, то гублячи контури у глибині пітьми.

Де я? Ніяких галюциногенів не вживала, та розумом осягти те, що бачу, не в змозі. Нічого конкретного. Нічого сталого. Навіть дорога з жовтої цегли була лише навколо моїх ніг, а метри за півтора просто зникала, перетворюючись чи то в болото, чи то у зарості повзучих рослин. Прокліпалась добряче, вщипнула себе за ногу до синця. Нічого не змінюється! Точніше, все змінюється, як і раніш. Начебто справа тягнула віти вгору тривожна осика, а вже густа ялина спускається своїми голочками до самої землі. Начебто зліва виднівся старовинний замок із баштами, та вже на його місці халупа, вкрита соломою. І так кругом.

Поки я спантеличено озиралася, ставало ще гірше. Ранковий туман заступала темна ніч, вечірній смуток озарявся ясним днем. То розквітали весняні ніжні квіти, то вже жовтогаряче листя зривалося і падало, не долітаючи землі.