3

— Явився… — пробуркотіла між тим стара, підходячи ближче. – От і чого явився? Я вже й так, й так те коло зачароване роблю, щоб не швендяли тут зайві… А воно ось – гості розлюб’язні! – встала, руки в буки вперла та дунула, щоб пасмо волосся з лиця убрати.

Санько, все ж такий наступлений, дивився на відьму – а в тому, що це саме вона, хлоп’я вже не сумнівалося. Он який ніс кривий та й очі як у тої кішки! Зелені-зелені, з тонкими вузькими зіницями. Але чого від неї пирогом пахне та ягодами? Від відьми болотом тхнути повинно та багнюкою!

— В мене подружка загубилась, Оленка, — ледве промовив Санько, намагаючись сміливо дивись у ці зелені очі. – Я її шукав, а якась лісова мара її личину узяла та й заманила мене… у це місце… Ви мене вибачайте, якщо я невчасно… я вже піду, добре? Мені ще Оленку шукати…

Та й повернувся, руками штовхаючи невидиму стіну, щоб вихід знайти. Якось же він сюди попав? У це зачаровано коло?.. Значить, є чарівні дверцята…

— А ну стій, — наказала відьма. – Повернись-ка до мене.

Санько слухняно повернувся, хоча й не збирався цього робити. От відьма! Насупився, дивлячись на стару з-під чуба. І як вона це робить? Ні закляття не казала, ні паличкою чарівною не махала – а він робить все точнісінько, як вона говорить.

— Кажеш, мара прийняла вигляд твоєї подруги? – примружилась відьма, іклами блиснувши. – Ось так взяла та й прийняла!

— Прийняла, бабусю, — кивнув хлопець. – А я ж... мені ж Оленку шукати ще! Відпустіть, клянусь, більше я біля вашої хатинки не буду бігати і всім друзям скажу…

— Тихо! – гаркнула вона, і виглядала в цей момент дуже розлюченою. Але, здається, Санько був тут не при справах. – Ти й так мене, сподіваюсь, більше не знайдеш, коли я двері чарівні закрою. Ні ти, ні друзі твої, ні ще хто з села. Бо хата моя не в вашому лісі! А в іншому світі. А браму в цей світ з твого, крім мене, тільки одна негідниця може відчинити! Чи не так, Оленко? – гримнула стара, клюкою своєю вдаривши по черепу, з якого іскри посипались різнокольорові. – А ну йди сюди, бешкетнице! Чого знову наробила? Я ж тобі так всиплю, сто років сидіти не зможеш! От діти-квіти! От уродилася! От в садку моєму виросла, трояндочко! Рожа червона, красуня бісова… Подивись на неї тільки!

Санько ледь не впав, коли побачив, що з хати вийшла насуплена та набурмосена Оленка. Все така ж як завжди – але в спідниці червоній довгій та кофтинці білій з візерунками, старовинній, вишитій, такі тільки в скринях у бабці хлопець і бачив. Чи ще в музеї. Стоїть його Оленка, наряджена, на високому крильці босоніж та й косу свою крутить. А в волоссі червона стрічка блищить шовкова. І квіточки лісові.

— Я не хотіла його з розуму зводити! – запричитала Оленка зі сльозами. – Правда-правда! Я ж не думала, що воно таке станеться… Я тільки бавилась…

— Що не думала? – знову відьма зашипіла гадюкою, повертаючись до дівчиська. – Що хлопець за тобою слідом піде? А ну чекай-но… Ти! – Її кривий палець вказав на Санька.  – Розповідай як діло було і як ся негідниця в вашому селі опинилась! І коли!

— Як опинилась? – закліпав очима Санько. – Та вона ж завжди там жила! Скільки я себе пам’ятаю… Онучка баби… баби… — І тут зрозумів, що не пам’ятає імені старої. І якого року познайомився з Оленкою – теж не може пригадати.

— Завжди жила, кажеш? – якось вже дуже по-доброму усміхнулась відьмачка. – А навіть імені тої бабці не скажеш. А знаєш чому? Бо нема ніякої Оленки-сусідки в тебе. І бабки її немає. І коли в селі спитаєш – ніхто її не згадає. Бо то внучка моя, та й по всьому. Любить вона бавитися серед людей, хоч і ганяю її за те. Начарувала вона так, заморочила, щоб ти думав, що вона твоя подружка.

— А нащо ж? – здивувався хлопець. І щось защемило в грудях, коли подивися він на Оленку. Зблідла вона, як та мертвячка.

—  Ось у неї і спитаєм, — зітхнула тяжко відьма. – Ну що, бісова дівка, ти нам скажеш, чого біди накоїла?

— Якої ще біди! – визвірилась та і ногою топнула. – Ну почарувала трохи, погралась з людьми. Чи вам погано зі мною було? – а це вже до Санька – з відчаєм.

— Та ні, не погано… — відповів той і якось ніяково йому стало, схотілось захистити подружку від бабусі. Що ж поробиш, що виявилась Оленка відьмачою онучкою?

Все одно вона його подруга. І відчув Санько, що немає в нього страху ні перед цим місцем чарівним, ні перед відьмою. Та й була б вона такою злою, то не балачки б розводила зараз, а в печі його зашкварила та й по всьому!

— Ти хоч розумієш, що не можна туди-сюди гасати між світами та ще й людей до нас водити? – повернулась до онучки стара.

— Розумію… — поникла та.

— Добре, зараз будемо думати, як браму зачиняти, щоб більше ніхто сюди не потрапив, бо це не ліс буде, а казна-що, якщо всі туди-сюди вештатися почнуть… А наразі пішли чаювати, пиріг якраз дійшов…

І поманила хлопця кривим своїм пальцем. А він помітив, як радісно посміхнулась йому Оленка, і теж посміхнувся їй у відповідь.