Вартові рівноваги: Битва за мир

Дзеркало згасло, залишивши нас у тиші, яку порушувало лише потріскування свічки.

— Ну, що я можу сказати, — Бальтазар зістрибнув на підлогу і почав нервово вилизувати лапу. — План — повний абсурд. Нам треба переконати купку егоїстичних монстрів і заздрісних баб об’єднатися заради порятунку світу. Ірино, якщо ти зможеш змусити ту Кікімору бути корисною, я особисто почну ловити мишей і складати їх тобі під подушку як знак пошани. А поки що — бери піпетку, йдемо зціджувати твої сині лопухи.

— Бальтазаре, досить, бери кришталевий флакон і за мною в теплицю! — я рішуче штовхнула двері, і нас миттєво обдало холодним синім сяйвом. — Квіти дзижчать так, наче всередині кожної сховано по розлюченому рою бджіл. Мені страшно навіть торкатися до них, повітря навколо аж іскриться.

— Звісно, вони дзижчать, це ж магічний акумулятор, а не кульбабки для вінка! — Бальтазар обережно обійшов горщик, тримаючись на безпечній відстані. — Тільки гляди, Ірино, не хапай їх голими руками, бо підсмажишся так, що жоден косметичний крем не допоможе. Використовуй срібну піпетку і збирай росу з самого центру пелюсток. І роби це витончено, а не як ведмідь у пасіці.

Я обережно піднесла піпетку до першої квітки, але щойно інструмент торкнувся роси, кімнатою прокотився сухий тріск, і синій розряд боляче вжалив мене в пальці. Я скрикнула, ледь не впустивши флакон, але домовик підхопив його в останній момент.

— Терпіть, господине, — прошепотів він, підтримуючи мене своєю маленькою теплою лапкою. — Вони захищають силу, вони мають відчути, що ви — своя, що ваші наміри чисті.

Ми витратили цілу годину, збираючи кожну дорогоцінну краплю, поки на дні флакона не заграла рідина, що нагадувала розплавлене срібло. Щойно ми повернулися до хати, двері прочинилися, і на порозі з’явилася несподівана гостя. Це була Настя — наймолодша з відьом нашої громади. Її обличчя було блідим, а в очах застиг справжній жах.

— Ірино... я повинна була прийти, — видихнула Настя, міцно стискаючи краї своєї шалі. — Я бачила тебе вночі біля церкви. Я теж там була... хотіла дізнатися все сама, але не наважилася вийти з тіні, коли побачила, що робить Марфа. Це було жахливо. Вона розмовляє з тією прірвою, наче з коханцем, вона годує її попелом і обіцяє кров усіх нас. Я бачила, як ти намагалася її зупинити, і як вона втекла. Марфа збожеволіла, вона більше не одна з нас. Я допоможу. Я віддам свою силу для вашої роси.

— Добре, Настю. Залишайся тут з домовиком, — я передала їй кришталевий флакон. — Починай читати закляття на очищення, готуй росу до прийняття сили. А ми з Бальтазаром мусимо негайно знайти Лісовика. Він обіцяв дізнатися інформацію, а нам є що йому розповісти.

Ми заглибилися в лісову гущавину, яка зустріла нас важкою, неприродною тишею. Птахи мовчали, а дерева, здавалося, схиляли свої верхівки ближче до землі, прислухаючись до зловісного підземного гулу. Ми дійшли до найстарішого дуба, де коріння виходило на поверхню, наче вузлуваті вени велетня.

— Старий! Виходь! — вигукнув Бальтазар, зухвало дряпаючи кору. — Досить грати в хованки, у нас тут новини, від яких у тебе листя пожовтіє завчасно!

Дерево здригнулося, і перед нами постав Лісовик. Його бурштинові очі були тьмяними, а погляд — важким.

— Я чекав на вас, — прошелестів він. — Я мацав корінням глибоко під церквою... Там не просто тріщина, Ірино. Там стародавня темниця, яку запечатали ще до появи першої людини в цих краях. І печатка ця майже розсипалася. А що дізналися ви?

— Те, що ти боявся почути, — відповіла я, відчуваючи, як холод підступає до серця. — Ми були там вночі. Марфа... вона стоїть за цим. Вона власноруч розриває могили біля фундаменту, живить тріщину ритуалами й попелом. Вона — ключ, яким Тінь відкриває двері. І бісики в церкві вже гуляють, як у себе вдома.

Лісовик здригнувся, і з його плечей посипалася стара кора.

— Марфа... — проскрипів він з болем. — Я підозрював, що її заздрість стане отрутою, але не думав, що вона зрадить саму землю. Якщо вона годує прірву, то скоро ліс почне вмирати зсередини.

— Ми маємо шанс, — втрутився Бальтазар, застрибуючи на виступ коріння. — Бабуся Магдалена вийшла на зв'язок через дзеркало. У нас є роса Небесного Грому. Але вона пуста, поки кожен господар цих місць не зарядять її своєю силою. Нам треба зібрати енергію всіх сутностей, щоб запечатати ту діру під церквою раз і назавжди.

— Якщо Магдалена так сказала, значить, іншого шляху немає, — Лісовик випрямився, і його постать стала вищою. — Я не можу піти з вами до хати, мій дух прив’язаний до цього коріння. Але я дам вам свою силу тут.

Він простягнув свої вузлуваті руки до неба, і навколо нас закрутилося золотаве сяйво. Воно почало концентруватися у маленьку сяючу сферу прямо між його долонями.

— Візьміть це, — прошелестів Лісовик, передаючи мені згусток світла, що приємно грів руки. — Донесіть це до флакона. Це — сила лісового життя. Але поспішайте до річки... Кікімора відчула туман першою, і її серце зараз сповнене злоби. Вам доведеться силою або хитрістю змусити її допомогти.

— Бальтазаре, тримайся за пазухою, головне — не розплескати світло лісу! — я майже летіла стежкою, стискаючи в долонях сяючу сферу, яку дав Лісовик.

Ми ввалилися в хату, де Настя вже закінчувала обкурювати флакон полином. Щойно я піднесла руки до кришталю, золотаве сяйво само пірнуло всередину, змішуючись із росою. Рідина у флаконі почала переливатися, наче в ній зароджувався справжній світанок.

— Настю, — я важко дихала, витираючи піт. — Часу обмаль. Бери свою мітлу, біжи до кожної відьми в окрузі. Склич усіх сюди, до моєї хати. Усіх, крім Марфи. Скажи їм, що Рівновага на межі, і якщо вони не допоможуть зарядити росу, завтра в них не буде ні хат, ні магії. Хай чекають тут, поки ми з Бальтазаром принесемо силу річки.