Зрадниця

Ранок почався не з кави, а з гуркоту посуду на кухні.

— Відійди від сковорідки, ти, опудало з лаптями! Я краще знаю, на якому вогні мають мліти яйця! Мої вуса — найкращий термометр у цих горах!

— Ти, котяро переросла, тільки й знаєш, що вершки злизувати! А я бачу, де в печі вогонь нерівний! Пані Ірино, не слухайте його, він зараз все спалить своїм егоїзмом! Я підкину трісочку, і сніданок буде як у королеви!

— Досить вам обом! Я сама розіб’ю яйця. Бальтазаре, не заважай, ти закриваєш мені світло. Малий, не треба підкидати тріски, піч і так гаряча. Ви краще домовтеся, хто з вас буде стіл витирати, бо від вашої допомоги в мене скоро голова вибухне.

— Витирати стіл?! Я — Бальтазар, і я маю принижуватися до ганчірки? Хай цей волохатий пил ганяє, він і так на віник схожий!

Ледве ми встигли поснідати та розібрати ранкові справи, як сонце піднялося до зеніту. Я побачила на стежці знайому постать. Степан прийшов знову, але виглядав він зовсім не так бадьоро, як учора.

— Добрий день вам, пані Ірино! Вибачте, що знову турбую, але не міг не прийти. Таке сьогодні зранку в церкві було... люди досі хрестяться й додому розходитися бояться.

— Що сталося, Степане? Ви наче з лиця спали.

— Та як завжди, пішли ми на недільну службу. Батюшка тільки почав «Отче наш», аж раптом кадило саме собою гойдатися почало, та не просто так, а наче його хтось невидимий розкручує! Свічки всі в одну мить згасли, а під підлогою такий гул пішов, наче там велетенський змій ворушиться. Ікони затремтіли, а батюшка раптом замовк, зблід і каже: «Виходьте всі негайно на двір! Швидко!». Ми вибігли, а церкву наче туман чорний зсередини заповнив. Отець Миколай каже, що це нечисть місце мацає, силу свою пробує. Я от вирішив, що ви маєте знати.

— Дякую, Степане. Це поганий знак. Будьте обережні, і скажіть людям, щоб без потреби до церкви поки не ходили.

Проводячи Степана, я відчула, як тривога стисла серце, нам потрібно було діяти. Ми пішли до теплиці, щоб висадити те дивне насіння, поки сонце не сховалося.

— Так, малий, бери ту паличку, роби лунку глибиною на два пальці. Тепер обережно кладемо це синє насіння. Бачиш, як воно іскриться? Тепер засипай землею і прошепочи: «Сила землі, прийми дар, дай життя».

— Я все зроблю, господине, я кожне зернятко своєю теплотою зігрію, воно в нас до ранку проклюнеться!

— Ну-ну, Ірино, — Бальтазар ліниво розвалився на лавці в теплиці, з ревнощами спостерігаючи за нашою роботою через напівзаплющене око. — Якщо в результаті з того насіння виросте якийсь синій будяк-людожер, який почне вимагати мою ковбасу, то я не винний! Це все твій «помощничок» наворожив. Саджають вони... ботаніки-любителі. Дивись, щоб він туди свого старого лаптя не закопав для кращого росту.

— Не заздри, Бальтазаре, краще б допоміг.

— Допоміг? Я займаюся важливими справами! І взагалі, мені потрібно перевірити особовий склад, поки ви тут у землі колупаєтесь. Ану, пернаті, рівняйсь! Струнко!

Кіт зістрибнув з лавки і поважно попрямував до курятника, щоб остаточно показати домовику, хто тут головний командир.

— Гей, ви, курячі мізки! Чому кошик порожній? Я для кого тут безпеку забезпечую? Для того, щоб ви просто пшеницю переводили? Якщо до вечора не побачу п'ять яєць — особисто проведу інспекцію ваших гнізд із випущеними кігтями! Швидко по місцях, працювати!

Кури з переляканим сокотінням кинулися врозтіч, а Бальтазар задоволено випрямив спину, кинувши переможний погляд на домовика, який якраз старанно розрівнював останню грядку.

— Бальтазаре, домовику, ходіть сюди до столу. Те насіння вже в землі, але спокою мені немає — тривога так і гризе зсередини. Треба негайно вирішити, як нам дізнатися, що за чорнота оселилася під церквою. Степан не з тих, хто бачить привидів у кожному кущі; якщо він каже про гул під підлогою та чорний туман, значить, воно прокидається і мацає ґрунт.

— Я згоден, господине, — пропищав домовик, старанно обтрушуючи свої крихітні лапті від свіжого чорнозему. — Під церквою місце непросте, давнє. Там ще до того, як хрести поставили, сили дрімали кам’яні. Якщо вони заговорили, то нашому селу непереливки.

— Тож вирішено. Дочекаємося, поки в селі згасне останнє вікно і люди поринуть у глибокий сон, тоді й підемо туди. Домовику, ти залишаєшся за старшого. Стережи будинок, курей і нашу теплицю. Якщо тіні знову почнуть шкрябати двері чи лізти у вікна — ти знаєш, як їх зустріти.

— Будьте спокійні, пані Ірино. Я таку заплутку на порозі виставлю — жоден дух не проскочить, не зламавши собі носа. Чекатиму вашого повернення з першими півнями.

Ми дочекалися глухої ночі, коли гори навколо хати стали чорними, як дьоготь. Я міцно затисла в руці амулет Магдалени, відчуваючи, як він пульсує, наче живе серце, попереджаючи про небезпеку.

— Бальтазаре, тримайся ближче до моїх ніг. Нічні гори сьогодні зовсім не такі привітні, як раніше... Повітря стало тяжким, наче нас накрили мокрою ковдрою, а туман такий густий, що я ледве бачу дорогу під ногами. Таке враження, ніби природа сама виштовхує нас назад, каже, що ми вже занадто близько до чогось лихого.

— Це тому, що гори затамували подих, Ірино. Ми підходимо до самої межі між світами. Не бійся туману, бійся того, що в ньому намагається від нас сховатись. Тримай амулет напоготові, дорога через ліс до річки завжди притягувала всяку погань.

Ми дісталися старого дерев'яного містка, що жалібно скрипів під кожним подихом вітру. Тільки-но я зробила перший крок на дошки, як посеред проходу згустилася липка темрява, і з-під перил вилізла істота, схожа на купу мокрого, смердючого моху з довгими пальцями-гілками.