Прокляття Забутих: Перше видіння

— Бальтазаре, прокидайся, лежню! Я вже звикла до цього графіка. В горах зовсім не хочеться спати до обіду, хочеться вбирати кожну краплю цього вранішнього туману, щоб наповнитися енергією на весь день. Ти тільки поглянь, яке сонце встає над хребтом!

— Ох, твої гормони радості колись мене доконають, — Бальтазар солодко потягнувся, вигинаючи спину дугою, і вмить зіскочив на підлогу. — Але ти права, "феєчко". Збирайся швидше. Треба встигнути зібрати трави, поки роса на них не висохла. Як тільки сонце злиже останню краплю вологи з листя — магічна сила розвіюється, залишається просто сіно. Бери кошик, ніж із кістяною ручкою і рушаймо.

Ліс зустрів нас густою прохолодою. Бальтазар біг попереду, час від часу зупиняючись біля непримітних кущів.

— Дивись під ноги, Ірино. Бачиш цей корінь, схожий на кострубату руку? Це Петрів хрест. Звичайні люди його обходять, бо він паразитує на деревах, а для тебе це — найкращий засіб, щоб "відсікати" непотрібні прив’язки та чужий вплив. А ось тут, біля моху — бліда поганка. Не здумай кривитися! Якщо її правильно висушити й розтерти з попелом горобини, вона витягує з людини найзастаріліші хвороби, які лікарі називають "невиліковними". Головне — знати дозу.

— Бальтазаре, поглянь, скільки ягід! Дика малина, чорниці... Я наберу повний кошик. Частину засушу на зиму для чаю, а з решти зварю варення. А гриби? Дивись, які лисички й боровики!

— Збирай, збирай. Господарність — це теж частина сили. Відьма з порожнім погребом — це просто зла жінка, а відьма з запасами — це берегиня. Тільки не чіпай той червоний гриб праворуч, він ще не набрався нічної отрути, він нам поки не потрібен.

Я нахилилася за черговою ягодою, коли раптом відчула, як повітря стало густішим. Попереду, біля старого вивернутого дуба, стояв дідусь. Він здавався звичайним на перший погляд, але щось у ньому було не так: його шкіра за кольором і фактурою нагадувала кору столітньої смереки, а в бороді замість сивини перепліталися живі зелені нитки моху та хвої. Замість очей у нього були глибокі бурштинові колодязі, в яких, здавалося, віддзеркалювався весь ліс одночасно.

— Вітаю тебе, нова господине Верховини, — голос діда звучав як скрип старих дерев на вітрі. — Довго ми чекали, поки хата знову наповниться твоїм світлом. Сподіваюся, наша співпраця буде такою ж міцною, як і з твоєю бабусею Магдаленою. Вона знала межу і поважала наші закони.

Я завмерла, не знаючи, що відповісти, але страху не було.

— Приходь сьогодні вночі на он ту гору, — він підняв руку, вказуючи на найвищу лису вершину, що бовваніла вдалині. — Там ми всі — лісові, річкові, господарі скель та охоронці джерел — збираємося на велике коло. Ми проводимо дійства для підтримки рівноваги в цьому світі, щоб тримати баланс між земним і потойбіччям. Твоє місце там порожнє занадто довго. Прийшов час його зайняти.

Дідусь крокнув за дерево і просто розчинився в повітрі, залишивши по собі легкий запах вогкої землі.

— Бальтазаре... хто це був? — прошепотіла я, притискаючи кошик до грудей.

— Це був Лісовик, дурненька, — спокійно відповів кіт, вичищаючи вухо лапою. — Найстарший тут. Тепер ти бачиш їх справжнє обличчя, бо твоя кров остаточно прокинулася. І не здумай пропустити цю ніч. Це не просто танці при місяці, це твій іспит. Якщо хочеш бути справжньою відьмою, а не просто знахаркою з городиком, ти маєш знати всіх, хто дихає цими горами.

— Значить, сьогодні вночі... — я глянула на далеку гору. — Сподіваюся, я не забула, як ходити лісом у темряві.

— Я буду поруч, не бійся. А зараз дозбируй гриби, бо варення саме себе не зварить.

— Ох, Бальтазаре, нарешті вдома! Скільки ж ми всього натягали. Кошики такі важкі, що в мене руки досі тремтять. Починаємо перебирати ягоди?

— Розпалюй піч, я хочу відчути цей аромат. І дивись мені, Ірино, сип більше цукру! Не жалій! Ягоди мають бути як мед, щоб аж язик прилипав. Я люблю варення посолодше, щоб кожна ложка — як шматочок літнього сонця.

— Бальтазаре, ти серйозно? Коти хіба їдять варення? Я думала, тобі тільки м'ясо та вершки подавай.

— Но-но! Ти мені ці свої міські упередження залиш для ветеринарів! — Бальтазар обурено підскочив на стіл і вигукнув це прямо мені в обличчя. — Я тобі не звичайний домашній гладкошерстий ледар, що цілими днями ганяється за сонячними зайчиками, і не якийсь там дворовий блохастий розбишака, що б’ється за риб’ячі голови біля смітника! Я — Бальтазар, охоронець цієї гори, серце Верховини! Мій смак формувався століттями поруч із наймогутнішими відьмами. Якщо я кажу, що варення має бути солодким — значить, сип цукор і не став дурних запитань. Відьмацькі коти мають право на маленькі гастрономічні слабкості, особливо після того, як пів дня бігали по чагарниках.

— Гаразд, гаразд, не кип'ятися, о великий гурмане! Сиплю стільки, скільки скажеш. Тільки потім не скаржся, що в тебе зуби болять.

— Мої зуби пережили більше, ніж усі твої родичі разом узяті. Краще зосередься на грибах. Розвішуй їх на нитці над піччю, але так, щоб дим їх тільки лоскотав, а не смажив. Поки вони сохнутимуть, вони вберуть у себе силу нашого дому. А я поки що проконтролюю процес піноутворення на твоєму варенні... Мур-р, пахне вже непогано.

— Ти просто нестерпний сьогодні. Але знаєш, мені навіть подобається цей хаос. В місті я б ніколи не повірила, що буду сперечатися з котом про рецепт малинового варення.

— Тому що в місті ти була напівживою. А тут ти нарешті починаєш дихати. Тільки не розслабляйся сильно — поки цукор тане, згадуй, що тобі сказав Лісовик. Сонце вже починає сідати, а шлях до гори не близький. Нам треба встигнути закатати банки до того, як тіні стануть занадто довгими. Не хочеться прийти на зібрання сутностей з липкими руками.