Відьмацька арифметика: Теплиця за порятунок

Я прокинулася, коли небо над Верховиною ще було густо-синім, майже чорним. На подушці, прямо біля мого вуха, солодко посапував Бальтазар. Уві сні він виглядав як звичайний пухнастий кіт, а не як  провідник у світ магії. Сон не йшов. Передчуття першого клієнта лоскотало нерви, наче електричний струм. Я тихо, щоб не розбудити свого тіньового напарника, вислизнула з ліжка, заварила собі міцної кави й вийшла на подвір’я. Навколо панувала велична тиша. Гори стояли як мовчазні вартові. Я заплющила очі й відчула, як від них іде могутня, древня енергія. Я вдихала на повні легені запах свіжості, що дурманив голову.

Тут, без коментарів Бальтазара в голові, я нарешті могла побути наодинці зі своїми думками. У Дніпрі я ніколи не відчувала себе такою живою і водночас такою маленькою перед обличчям цієї сили. Коли перші рожеві промені торкнулися вершин, за моєю спиною почулося незадоволене потягування.

— Каву п’єш, а про сніданок для єдиного вірного друга забула? — пролунав у голові голос Бальтазара. — До речі, твій клієнт уже там. Тупцює біля хвіртки, наче ведмідь на пасіці. Йди, клич, поки він там яму не витоптав.

Я виглянула за паркан. Справді, той самий чоловік з ринку переминався з ноги на ногу, не наважуючись торкнутися засува. Я махнула йому рукою, запрошуючи до хати. Чоловік зайшов, знявши кепку ще на порозі. Його руки помітно тремтіли. Він витягнув з кишені згорток купюр і стару, трохи пом'яту фотографію.

— Пані Ірино... врятуйте мою Ганну. Гроші ось, скільки треба — все віддам. А це вона, — він простягнув мені знімок, на якому посміхалася молода жінка з неймовірно сумними очима. — Лікарі кажуть, серце, але я ж бачу — вона згасає, ніби свічка на вітрі.

Я подивилася на ці зім’яті гроші й відчула дивний опір. Я не могла взяти плату за те, чому сама лише вчилася. Але жити в Карпатах без нічого було неможливо.

— Гроші залиште собі, — спокійно сказала я, помітивши, як Бальтазар здивовано примружився. — Але мені потрібна допомога по господарству. Якщо ваші руки звикли до дерева, змайструйте мені добрий курятник та невелику тепличку. 

Чоловік розгубився, а потім радісно закивав:

— Та я... та я все зроблю! І матеріал знайду, і на совість поставлю! Дякую вам!

Ритуал розпочався. Я поклала фотографію Ганни на стіл, притиснувши її долонями. Бальтазар не сидів склавши лапи. Він почав повільно обходити чоловіка навколо, його хвіст ледь торкався ніг відвідувача, скануючи простір.

— Темний дух, брудна заздрість, вийди геть! — шепотів Бальтазар мені в думках, допомагаючи тримати ритм. — Дивись на фото, Ірино. Бачиш, як папір під твоїми пальцями нагрівається? Це воно. Витягуй!

Я відчувала, як через мої пальці проходить важка, липка енергія. Коли ритуал закінчився, я відчула себе так, ніби пробігла марафон. Я взяла пляшечку, наповнила її темним, ароматним зіллям, яке варила вночі, і простягнула чоловікові.

— Дасте це Ганні відразу, як прийдете. Три краплі на склянку води. І головне: три дні нікому нічого з хати не давайте — ні солі, ні хліба. Хто прийде просити — той і зла побажав. А завтра вранці чекаю вас тут — маю знати, чи відступає хвороба.

Коли за чоловіком зачинилися двері, я безсило опустилася на стілець. Бальтазар застрибнув на стіл і підійшов до мене впритул.

— А ти молодець, — сказав він, і в його голосі я вперше почула повагу. — З тепличкою та курятником спритно придумала. Не розгубилася. Але в твоїх очах я бачу стид і сумніви. Думаєш, неправильно брати послугами?

Я опустила очі.

— Не переймайся, — додав кіт, потершись головою об мою руку. — Тобі ж треба якось виживати в Карпатах. Це чесний обмін: твоя сила на їхню працю. Звикай, відьмо.

Я відчувала себе порожньою посудиною. Кожна клітина тіла вимагала спокою, але не того, що дарує сон, а того, що приходить від самої землі.

— Я піду до Марії, — сказала я Бальтазару, закидаючи на плече невелику сумку. — Треба трохи пройтися лісом, набратися сил. Я відчуваю, що він мене кличе.

Кіт, який саме збирався заснути на теплому підвіконні, ліниво розплющив одне око.

— О, всі котячі боги, — пробурмотів він у моїй голові, невдоволено смикнувши хвостом. — Хай ця юна відьма не знайде собі нових пригод, поки гулятиме. Ірино, тримайся стежки! Якщо побачиш щось, що посміхається тобі з-під папороті, — не посміхайся у відповідь, а біжи.

Я лише посміхнулася його буркотінню і вийшла за поріг. Ліс зустрів мене інакше, ніж учора. Тепер він не здавався мені ворожим чи загадковим — він був живим. Я йшла повільно, і з кожним кроком відчувала, як кожна рослина, кожна найменша букашка відгукується на мою присутність. Це був неймовірний зв’язок, який пронизував усе навколо. Я чула шепіт лісу: це не був людський голос, це був гул самої природи, який ніби вітався зі мною, приймаючи нову господарку Верховини. Я зупинилася біля старої смереки. Вона була настільки високою, що її верхівка, здавалося, протикала хмари. Я притиснулася лобом до її шорсткої, пахучої кори.

— Скільки ж тобі років? — прошепотіла я. — Скільки поколінь відьом мого роду ти бачила?

Я зрозуміла, який неосяжний світ мені відкривається. Те, що раніше я вважала просто «флорою», тепер виявилося складною мережею думок і почуттів. Світ став об'ємним, яскравим, наповненим сенсами, яких я ніколи не помічала в місті.

Спуск до річки зайняв близько години. Здалеку я почула шум води, а потім побачила і саму хатину Марії. Вона стояла біля самого берега, оточена старим млином, який тихо поскрипував на вітрі. На порозі сиділа Марія і, здавалося, зовсім не здивувалася моєму візиту.