Прийняття дару

Я стояла посеред кімнати, вдихаючи аромат сушеної м'яти, коли тишу розірвав стукіт. Він був не гучним, але впевненим, ніби той, хто стояв за дверима, точно знав — я всередині.

Я підійшла до важких дерев'яних дверей і відчинила їх. На порозі стояла маленька сухорлява жіночка у темній хустці. Її обличчя було помережане глибокими зморшками, але очі світилися дивовижною ясністю. Вона мовчки дивилася на мене кілька секунд, а потім на її вустах з'явилася тепла усмішка.

— Нарешті ти тут, — тихо промовила вона. — Я дочекалася.

Я відступила назад, пропускаючи її всередину. Вона впевнено пройшла до столу, кивнула чорному котові, який навіть не поворухнувся, і сіла на лаву.

— Ви знали, що я прийду? — голос мій трохи тремтів.

— Так, я чекала на тебе, дитино, — жінка поглянула на мене з сумом і ніжністю. — Мене звати Марія. Я була єдиною подругою твоєї бабусі — хазяйки цієї хати. Ми з нею ще зі школи за одну парту трималися. Я єдина не відвернулася від неї, коли в її молоді роки почала прокидатися сила. Всі в селі боялися, а я знала її серце.

Вона замовкла на мить, розгладжуючи фартух на колінах.

— Твоя бабуся була справжньою відьмою. Могутньою. І ти, Іринко, була тут. Мати привозила тебе сюди кожне літо, поки ти була зовсім малою. Я пам'ятаю, як ти бігала цими горами, як бабуся потроху навчала тебе своєї справи — показувала трави, вчила слухати шепіт лісу. Ти вже тоді мала цей хист.

Я слухала її, і перед очима спалахували яскраві картинки: смак парного молока, запах розігрітої на сонці глини й тепла, мозолиста рука, що тримає мою маленьку долоньку.

— Але твоя мати... — Марія тяжко зітхнула. — Вона ненавиділа цей дар. Вона бачила, яку ціну за нього платить бабуся: самотність, людський страх, вічна варта на межі світів. Вона відмовилася приймати силу і заборонила бабусі вчити тебе.

— Тому я опинилася в притулку? — здогадка обпекла мене зсередини.

— Дар — це не прикраса, яку можна сховати в скриню, Ірино. Він тече в крові. Твоя мати так сильно боялася, що ти станеш такою ж, як бабуся, що зважилася на відчайдушний крок. Вона здала тебе в дитячий будинок, сподіваючись, що в місті, серед бетону та чужих людей, ти забудеш своє коріння. Вона вірила, що якщо розірвати зв’язок із домом, дар згасне, і ти почнеш нове, звичайне життя.

Я відчула, як на очі накочуються сльози. Вся моя самотність, всі ці роки пошуку себе — це була ціна маминого страху.

— Перед смертю бабуся покликала мене, — продовжувала Марія. — Вона сказала: «Моя Іринка прийде. Настане час, і вона переступить поріг нашого будинку. Дочекайся її та розкажи, хто вона є насправді. Розкажи, що кров не обдуриш». А кіт... — вона кивнула на чорного красеня. — Це був її вірний провідник і помічник. Він чекав на тебе не менше за мене. Тепер він твій. Він знає дорогу туди, куди звичайна людина не потрапить.

Кіт підвівся, підійшов до мене і злегка тернувся головою об мою руку. Його шерсть була теплою, а муркотіння тепер звучало не як попередження, а як обіцянка.

— Ти маєш прийняти це, Ірино, — Марія підвелася і поклала руку мені на плече. — Сни не припиняться, поки ти не візьмеш те, що твоє по праву.

Марія повільно підвелася, поправляючи свою темну хустку. Вона дивилася на мене так, ніби бачила наскрізь усю мою розгубленість і той острах, що оселився десь під серцем.

— Ну, дитино, мені пора, — тихо мовила вона, прямуючи до виходу. — Тепер ти тут господарка. Обживайся, звикай. Стіни цієї хати багато чого пам’ятають, вони тебе захистять.

Вона зупинилася на самому порозі й обернулася. Промені вечірнього сонця, що вже почало ховатися за хребти, підсвітили її сивину.

— Я живу зовсім поруч, — вона махнула рукою в бік долини. — Там, унизу, хатина біля самої річки. Ти її здалеку впізнаєш — у мене там млин старий стоїть. Якщо самота стане геть нестерпною, або якщо стіни почнуть занадто гучно шепотіти — приходь. Завжди чай заваримо, поговоримо. Мені є що тобі розповісти про молодість твоєї бабусі... і не тільки про неї. Вона була не просто відьмою, вона була жінкою з великим серцем, хоч і ховала його за колючими травами.

Я вдячно кивнула. У цей момент Марія була єдиною ниточкою, що пов’язувала мене з цим незрозумілим новим світом.

— Дякую вам, Маріє. Я обов'язково зайду.

— Заходь, Іринко, заходь. А поки... — вона глянула на кота, що вже зручно вмостився на моїх колінах. — Слухай його. Він не помиляється.

Коли двері за Марією зачинилися, у хатині запала така тиша, якої я ніколи не чула в Дніпрі. Це була не порожнеча, а густа, наповнена життям тиша. Я сіла біля вікна, дивлячись, як тіні від смерек видовжуються, накриваючи подвір’я з моїми улюбленими ірисами. Кіт під моєю рукою завібрував у глибокому муркотінні. Я заплющила очі й вперше за довгий рік відчула, що мені не страшно заснути. Я була на своєму місці. Я була вдома. Повільно, крок за кроком, я почала досліджувати хатину, яка тепер належала мені. Кожна мостина під ногами відгукувалася знайомим рипінням, ніби будинок вітався зі мною.

Я штовхнула важкі двері в бічну кімнату й завмерла. Спальня. Світло призахідного сонця пробивалося крізь маленьке віконце, розфарбовуючи стіни в золотавий колір. У центрі стояло ліжко — масивне, дерев’яне, застелене білосніжною периною. Я підійшла ближче й торкнулася подушок. Вони були величезні, набиті справжнім пір’ям, неймовірно м’які. У носі раптом закрутило від ледь вловимого аромату висушеного чебрецю — бабуся завжди клала його в наволочки для солодкого сну. Я згадала це ліжко. Згадала, як у дитинстві провалювалася в цю м'яку хмару, а бабуся накривала мене важкою вовняною ковдрою. Тоді я почувалася найзахищенішою дитиною у світі.

Кіт, мій теперішній тіньовий супутник, не відставав ні на крок. Він терся об мої ноги, перевіряючи кожну закутину кімнати разом зі мною. Коли я присіла на край ліжка, він впевнено застрибнув поруч і почав вмиватися, ніби нагадуючи, що пора відпочивати.