Кров не вода: Поклик Верховини

Холодний туман липне до обличчя, наче мокра марля. Я не бачу своїх ніг, лише відчуваю під ступнями гостре каміння та вологу глину. Повітря тут інше — густе, настояне на прілому листі та старій деревині. З темряви виринає вона: хатина на самому піку гори, де смереки дряпають небо своїми чорними пальцями. Я знаю, що маю зайти.

Двері відчиняються без звуку. Усередині пахне полином і чимось солодкувато-нудотним. Під стелею на грубих мотузках гойдаються нанизані мухомори, схожі на відрубані пальці в червоних рукавичках. На столі лежала колода карт, малюнки на яких були страшні, але такі реальні, ніби їх малював талановитий художник-безумець. На підлозі, у каламутній рідині скляних банок, застигли змії — їхні  очі-намистини стежать за кожним моїм рухом. Мене не покидало відчуття: я вже тут була в реальному житті.

Я підходжу до великого вінтажного дзеркала. Його рама кольору хакі, посічена тріщинами, наче старе дерево, бере в полон моє відображення. Обличчя було моє, але очі... Чорні зіниці стали скляними, нерухомими. Я хотіла відвести погляд, але не могла. Раптом моє обличчя починає розмиватися: спочатку з’являється молода, вродлива жінка з ледь помітною хижою посмішкою, а за мить її шкіра зморщується, перетворюючись на пергамент. Це та сама стара. Вона не відпускає мій погляд. Очі... у нас трьох одні й ті самі очі.

— Твій час прийшов, — хрипить вона, і цей звук розриває мені барабанні перетинки. — Прийми те, що належить тобі по крові!

Я вибігаю з хатини, задихаючись. Біжу стежкою вниз, повз дерева, що шепочуть мені вслід прокляття. В очі впадає лише один дороговказ, посічений дощами: «Микуличі».

Я підскакую на ліжку. Серце б'ється об ребра, наче спійманий птах, а на лобі виступив холодний піт. Знову. Це триває вже рік. Я навчилася усвідомлювати ці сни, навчилася ходити в них, але так і не навчилася з них прокидатися за власною волею.

За годину я вже була у своєму квітковому магазині в центрі Дніпра. Перше, що я зробила, — заварила собі неймовірно міцної кави. Гіркота напою трохи обпалила язик, повертаючи мене в реальність. Навколо — звичний рай: оберемки евкаліпту, ніжні півонії, рідкісні орхідеї. Я — Ірина, власниця мережі престижних квіткових бутиків. Я довго йшла до своєї мрії бути кращою у Дніпрі, цей бізнес не впав мені з неба. Але зараз, серед усієї цієї краси, я відчуваю себе чужою. Ніби я проживаю не своє життя.

Ці сни стали агресивнішими. Психотерапевт, до якого я ходила, лише розводив руками, списуючи все на вигорання. Але він не бачив того, що бачила я.

Я виросла в дитячому будинку. Дізнавшись нещодавно, що мої біологічні батьки живі, я не відчула нічого, крім порожнечі. Моя мати була простою робочою на заводі, і я точно знала — моє коріння ховає щось набагато темніше. Я почала шукати глибше. Два місяці я буквально жила в цифрових архівах та закритих державних реєстрах. Через знайомих мені вдалося дістати доступ до актів цивільного стану та записів про майно ще з довоєнних часів.

Саме там я знайшла зачіпку: далека родичка, одинока жінка з Карпат. Але дивно інше — після певної дати будь-які згадки про неї зникали. Ніби вона розчинилася в горах. Або все село домовилося викреслити її ім’я з пам’яті. Сьогоднішній сон був останнім попередженням. Я більше не можу ігнорувати цей клич. Табличка «Микуличі» випечена в моїй пам’яті.

Я поставила порожню чашку на стіл — більше не було вагань. Після нестерпного року страждань та недоспаних ночей я прийняла рішення. Я продаю свій успішний бізнес, залишаю місто і їду в Карпати. Я знайду ту хатину. Я знайду свої відповіді.

Ранок у Карпатах зустрів мене таким самим густим туманом, який я бачила у своїх снах, але тепер він не був липким — він пахнув мокрою хвоєю та свободою. Коли я ступила на перон у Микуличах, мої кроки здавалися мені занадто гучними. Залізничний вокзал, оточений горами, виглядав як іграшковий порівняно з величчю хребтів, що здіймалися навколо.

Я залишила позаду своє минуле життя: мережу магазинів у Дніпрі, вишукані букети та гарячу каву в порцелянових чашках. Тепер у моїх руках був лише рюкзак і папірець із прізвищем родички, яке я виписала зі старих реєстрів.

Першим ділом я вирішила знайти тих, хто пам’ятає історію цього місця. Місцевий базарчик біля колій був ідеальним місцем для розпитів. Старі жінки в квітчастих хустках торгували бринзою та сушеними грибами. Я підходила до них, намагаючись бути привітною, але відчувала на собі їхні чіпкі, оцінювальні погляди.

— Доброго дня. Я шукаю інформацію про свою родичку, — я назвала ім'я та прізвище, яке знайшла в архівах. — Можливо, ви знали її? Вона жила тут колись, одинока жінка...

При згадці цього імені розмова раптово стихла. Жінка, що щойно весело пропонувала мені мед, раптом відвела очі й почала старанно поправляти баночки на прилавку.

— Не знаємо ми таких, панянко. Тут багато хто жив, усіх не згадаєш, — пробурмотіла вона, не дивлячись на мене.

Я відчула, як по спині пробіг легкий холодок. Те саме відчуття з реєстрів: стіна мовчання. Але я не збиралася здаватися. Помітивши старого діда, що сидів на лавці трохи осторонь і курив люльку, я підійшла до нього. Його обличчя було пооране зморшками, як кора тих самих смерек із моїх снів.

— Ви шукаєте те, що ліпше лишити в спокої, — неочікувано промовив він, випускаючи кільце диму, ще до того, як я встигла відкрити рот. — Але кров не вода, вона завжди кличе назад.

Він повільно підняв руку, вказуючи палицею в бік найвищої гори, вершина якої губилася в хмарах.