Глава 49. Щире розкаяння

Щоправда, за якусь мить я почула квапливі кроки, і поряд зі мною виникла Поліна. По її очах я зрозуміла, що зробила жахливий вчинок - так жорстоко побивши Леті.

- Пані баронеса так несподівано прокинулися, що я й не помітила, - дивлячись ніби повз мене, намагаючись бути ввічливою, але все-таки з холодком у голосі сказала дівчина. – Але тепер я тут і до ваших послуг.

- Боже мій, Поліно, - відхиляючись від стіни, пробурмотіла я, - і як це так вийшло, що я вийшла заміж за… за таку страшну й непередбачувану людину.

Служниця на мої прикрі слова розважливо промовчала.

- І як мені з усім цим жити далі, скажи? Я просто у розпачі, розгублена, мені недобре…

Замість відповісти, служниця зробила виразний жест рукою, даючи мені зрозуміти, що треба йти.

- І що? Хіба інші заміжні жінки змушені терпіти у шлюбі те саме, що й я? І це що, нормально?

- Я не раз про таке чула ... - переводячи подих, несміливо почала служниця, -  кажуть, ніби деякі панове відвідують будинки розпусти, до того ж дуже часто. Наш володар ніколи туди не ходить, ось у цьому можете бути впевнені.

- Ну і що, що не відвідує... ті… будинки? - я зробила кілька невпевнених кроків, і з моїх очей полилися гіркі сльози. - Якщо всі ці дівчата живуть тут, просто в його будинку! А ти… ти, Поліно, невже ти теж одна з них?

- Дорога баронесо, - підтримуючи мене під лікоть, дівчина говорила зі мною, як з примхливою дитиною – тихо та смиренно, але водночас із наполегливістю дорослого. - Якщо ви вибрали мене головною служницею, я не приховуватиму від вас, що так, я теж іноді відвідую спальню барона Вольдемара, вдовольняю його бажання. Але, якщо не я – то це робитиме хтось інший. І коли б сьогодні бідна Леті відмовилася, то її б покарали, навіть викинули б із замку, а на її місце взяли б проворнішу дівку.

- Який же він… нестерпний, - мої очі невидюще дивилися вперед.

- Розумієте, пані… всі ми знаємо своє місце і старанно виконуємо обов'язки. Так що змиріться.

- Змиритися… Невже це можливо?

-  Ми всі вас любитимемо і поважатимемо, як нашу володарку, ось тільки чиніть з нами милосердно.

- Ой, вибач мені, Поліно… - якийсь камінь вини впав мені на серце. – Я не хотіла… я все зрозуміла… Куди пішла бідолашна Леті? Я хочу її заспокоїти, а якщо потрібно, чимось допомогти.

- Вам не обов'язково цим займатися.

- Але я цього бажаю, аби заспокоїти сумління, невже ти не розумієш, як мені недобре через усе це? – я вперто тупнула ногою. - Веди мене до скривдженої. Якою ж потворою я стала! Мені негайно потрібно все виправити.

 Моя камеристка тільки хмикнула, але її обличчя пом'якшало, а на вустах з’явилася поблажлива посмішка.

- Якщо ви так бажаєте... Гадаю,  Леті буде неприємно бачити вас після всього, принаймні тепер. Ви ж можете ще більше налякати нещасну дівчину, а їй і так непереливки.

– Я все виправлю, – нервово повторювала я. – Просто… адже я раніше не знала всього цього, та й взагалі… не знаю життя.

Кінець І частини.