Глава 47. Неприємне відкриття

Та коли зачинилися двері, мою сонливість мов рукою зняло. Я впала на подушки, відкрила книгу та почала розглядати ілюстрацію, на якій було зображення верховного божества. Дужий кучерявий чоловік у всій своїй величі підтримував руками небесне склепіння, його ноги торкалися землі, а з одягу – тільки пов'язка на стегнах. На наступній сторінці була його дружина, велична богиня, покровителька шлюбу, що охороняла матерів під час пологів.

Та коли я перегорнула третю сторінку та почала читати, букви застрибали у мене перед очима, погляд затуманився, і я непомітно поринула в міцний сон.

Прокинулася від заливистого жіночого сміху; здавалося, що він лунав десь ніби зовсім поруч, наступної миті віддалявся . Підвівшись із ліжка, я повільно підійшла до вікна та визирнула назовні. Кілька хвилин мовчки милувалася водограєм, чаша якого була зроблена з білого мармуру.

Струмки води, підлітаючи вгору, мелодійно подзенькували, ударяючись у підвішені над чашею бронзові дзвоники, а потім розсипалися дощем; потрапляючи під яскраві сонячні промені, утворювали веселку. Водограй оточували зручні лавочки,  в різні боки розбігалися чистенькі доріжки, повсюди цвіли троянди. Поблукавши поглядом по яскравій зелені газону, краєм вуха я знову вловила сміх, він лунав від коридору. Взувши черевички, я підійшла до дверей та визирнула назовні. У коридорі було порожньо, сміх долинав із котроїсь із віддалених кімнати.

Мені стало цікаво, що ж там таке відбувається.

Я вийшла зі спальні та пішла на той сміх. І незабаром опинилася біля білих з позолотою дверей, які поспішно відчинила. За ними виявилася одна зі спалень, трохи меншого розміру, ніж моя. Яскраве світло проникало сюди від високого вікна, заливаючи стіни та меблі, відкидаючи відблиски від дзеркала у срібній рамі, інкрустованій дорогоцінним камінням. Дзеркало нависало просто над ліжком, на якому лежав мій чоловік.

І він був не сам…

Від побаченого у мене потемніло в очах та перехопило подих.

Барон Вольдемар Жардинський був оголений, а його груди вкривало довге золотисте волосся однієї з тих дівчат, які прислуговували мені вранці.

Безсоромниця не мала на собі одягу, крім мереживної пов’язки та довгої напівпрозорої спідниці.

- Ах, Вольдемаре! Мій чоловіче!– сплеснувши руками, схвильовано вигукнула я. - І що ж це я тут таке бачу?! Я… ми…

У мене забракло слів, бо вмить я пригадала нашу вчорашню розмову, й відразу ж вмовкла, схиливши додолу обличчя та знесилено опустивши руки.

- Так, я слухаю вас, баронесо Жардинська, моя дружино, - анітрохи не зніяковівши, чоловік продовжив ліниво пестити служницю. Дівчина, певно, злякалася, тому що перестала сміятися. Певно, їй таки було ніяково через мою появу, тому вона напружилася та трохи відсторонилася від мого чоловіка.

- Я просто хотіла знайти вас, щоб... спитати про наші спільні плани на вечір, - ледь чутно прошепотіла я, відводячи погляд.

- Заради цього не слід було блукати замком, шукаючи мене, - рівним голосом відповів мені барон, - покликала б прислугу.

- Але... я почула цей сміх, - я кинула на дівчину спопеляючий погляд, здатний убити будь-кого.

- Люба, - перехопивши «удар», чоловік вирішив розрядити обстановку, - вибач, але чи не могла б ти зараз вийти та почекати мене у своїй спальні? Я за кілька хвилин прийду, і ми про все поговоримо.

- А можна мене супроводжуватиме ось ця служниця? – я примхливо надула вуста.

- Що, саме ця?

- Так, зробіть ласку, бароне, саме ця! - у мене на очах з'явилися сльози, і я, здається, навіть тупнула ногою, одночасно відчувши укол ревнощів та острах: хоч би через мою зухвалість не трапилася якась прикрість. Може, такою поведінкою я порушила якісь правила, вчинила негідно.

Хоча… Свідків інциденту не було (прислуга до уваги не береться), тому я не принизила свого чоловіка.

- Що ж…

Поблажливо посміхнувшись, немов я була вередливою дитиною, і саме так слід було реагувати на моє прохання, він вхопив бідолаху за руку та відштовхнув від себе. Підібравши довгу спідницю та прикриваючи долонею груди, та хутко скочила з ліжка й схилилася над купкою недбало скинутого ганчір’я. Я соромливо відвела погляд.

- Ти чуєш, Лето? – підводячись на ліктях, наказав їй барон, - швидко одягнися і проведи свою пані до її опочивальні.

- Слухаюсь, мій володарю… - промурмотіла дівчина,  пірнаючи у сукню та обв'язуючись фартухом.

На ходу застібаючи ґудзики і взуваючись, служниця рушила в мій бік і завмерла біля дверей.

- Я чекатиму, - сказала я із притиском, кинувши прощальний погляд у бік зрадника.

Барон зацікавлено гмикнув.