Глава 46. Знадлива

Та, не зважаючи на поспіх, я добряче запізнилася. Гості давно вже розійшлися. Лакеї приймали посуд, і мене зустріла лиш одинока постать мого чоловіка. Барон Вольдемар сидів на дивані із книгою в руках.

- Як спалося? – відірвавшись від читання, він кинув швидкий погляд на мою сукню, схвально кивнув.

- Дякую, добре, - знітилася я під його пильним поглядом.

- Ти міцно спиш.

- Я…

- Чого б ти бажала до сніданку?

- Та вже майже обід.

- Принесіть пані геть усе, що подавали гостям, - відкладаючи книгу, Вольдемар розправив плечі та позіхнув. - А мені кави з вершками, і полиновий лікер.

Після дещо втомливого сніданку, під час якого барон не зводив із мене очей, тому шматок не ліз мені до горла, я повернулася до своєї спальні, бажаючи відпочити. Оглянути замок я планувала тільки завтра. Але мій чоловік вирішив усе за мене. Я переодягнулася в простору бавовняну сукню кавового кольору із перламутровими ґудзиками на грудях та оторочену рожевим мереживом. Та щойно зручно вклалася у постіль (взявши до рук книгу, аби спочатку трохи почитати), він відчинив двері.

- Невже тобі не хочеться оглянути свої володіння?- запитав барон, простуючи прямо до мого ліжка.

- Хочеться, звичайно, - зітхнула я.

- Тоді рушаймо мерщій.

 - Але … як же післяобідній відпочинок?

- Моя люба дружино, те геть не схожа на свою матінку, - чоловік подивився на мене здивовано.

- З чого це ви взяли? І…що спонукало так про неї думати?

- Як тільки графиня Монітовська отримала дарчу на маєток, вона відразу ж зволіла поїхати до свого нового палацу біля озера.

- Он як…

- В питаннях власності вона спритніша за тебе, Зоріно-Анно.

- Це її право, - буркнула я. - А що, може, вона поїхала туди ще й разом із молодим Бучинським?- мені аж кольнуло у грудях.

- Звичайно ж, - хитро примружився Вольдемар.

- О, останнім часом вони майже нерозлучні.

Сівши на краєчок ліжка, чоловік поклав долоню на мій живіт, повільно зіжмакав м’яку тканину сукні, так що оголилася литка. Його погляд був занадто промовистий, аби я не здогадалася, про що він тепер думає.

 - Яка ж ти знадлива, - хрипким голосом сказав барон. – Навіть у цій домашній сукні.

- Д…д-дякую, - муркнула я, відчуваючи, як щось тенькнуло всередині.

Тоді він швидко нахилився до мого волосся і голосно втягнув ніздрями його аромат. У грудях закружляли дрібні вихорці.

- Ти готова виконати свій подружній обов’язок? – а його довгі пальці вже повільно розщібали ґудзики.

- І все-таки я попрошу вас із цим почекати… - прошепотіла я, відчуваючи легке запаморочення. Мої повіки дивно обважніли, у всьому тілі відчувалася знемога.

- Добре, тоді я піду. Відпочивай, моя кохана дівчинко… До зустрічі.

- До зустрічі, - прошепотіла я, облизуючи вуста.