Глава 43. Сміх у ліжку

Вкриваючи обличчя жагучими поцілунками, чоловік повільно мною оволодівав. На мить завмираючи, він безсоромно й нахабно вдивлявся у мої очі.

Але що ж він міг там побачити, крім тваринної пристрасті, що керувала моєю сутністю та відключила розум?

 Я геть забула всі настанови про гріховність того, що тепер відбувалося. Про необхідність не втрачати обличчя всупереч усьому, бути стриманою леді, гідною поваги, що бог і ангели, можливо, спостерігають тепер за мною, а я… Та в тому то й проблема, що ні про що таке більше я й не думала, цілком віддавшись на волю і в руки цього досвідченого чоловіка.

- Яка ніжна…- все шепотів він, шукаючи моїх вуст.

А я пливла у невідомих світах та бачила бузкові тумани.

Якоїсь миті всередині мене щось завирувало. Не стримавшись – я голосно розсміялася. І реготіла доти, доки не почала помічати довколишній світ, пильний погляд на собі Вольдемара.

Коли ж приступ сміху припинився, хапливо поцілувавши мої вуста, чоловік відсторонився.

- Дивна реакція, - спершись на лікті, він поправив моє розпатлане й змокріле волосся, - хоча ... якщо ти відьма, то все зрозуміло.

- А, то це тому так ... – я  раптом пригадала, якою силою тепер володію. – І це все через мої здібності?

- Думаю, що не тільки через це, - барон дивився на мене вивчаюче, - але й порівнювати мені немає з ким.

- А як же всі ці красуні-служниці?- я закусила губи й прикрила долонею чоло.

- Оскільки я знаю, що жодна з них не є відьмою, тож…

- Але ж ти не гніваєшся на мене? - запитала я, і, приходячи до тями, потягнулася за простирадлом, аби прикрити ще  й оголене розпашіле тіло.

- За що я маю на тебе гніватися? – хмикнув чоловік. - До певної міри мені навіть приємно, що я здатний викликати в жінці таку бурхливу реакцію, тим більше, якщо вона - моя законна дружина.

- І що, інші жінки не сміялися, коли… коли були з тобою в ліжку… в твоїх обіймах…

- Іноді навіть плакали… Хоча, я не знаю, як будеш у деяких випадках поводитися ти, адже поки що я просто тебе приголубив.

- А що, все це може відбуватися ще якось по-іншому? – відчуваючи, як від спогадів про сороміцькі поцілунки цього чоловіка мої щоки спалахують рум’янцем, прошепотіла я.

- Хм… Зоріно-Анно, та ти ще справжня дитина, наївна й недосвідчена в тому, що має знати кожна зріла дівчина, яка готується до шлюбу. Хіба твоя матінка не втаємничила тебе... А втім, про що я говорю! - вигукнув барон. - Навіщо мені дорікати своїй тещі за те, за що я повинен її хвалити. Я сам навчу тебе всього, що потрібно. Попереду у нас довге й щасливе життя.

Наступної миті, підвівшись з постелі, нічим не прикрившись (так що я від сорому навіть заплющила очі), чоловік почав ходити по кімнаті туди-назад.

- Отже, дорога моя дружино, - почав він, - по-перше, раз так вийшло, що одружився я із відьмою - та й в іншому випадку нічого б не змінилося, ти повинна знати, що я не буду, та й не можу перешкоджати тобі займатися чаклунською практикою. По-друге, незважаючи на це, ти зобов'язана народити мені дитину, хоча б одну.

- А чому тільки одну? – щиро здивувалася я, тому що в моїй голові все ще звучали слова моєї матінки про те, що я повинна народити щонайменше трьох.

- Навіть так? – примружився барон. - Що ж, похвально! Просто ... я трохи знаю жіночу натуру.

- Та кожна жінка мріє про дитя, - я розгублено закліпала довгими віями, підбираючи під себе ноги.

 - Справді? Видно цілковиту наївність. Я знаю інше - якщо жінка володіє магічним даром, то, звичайно ж, вона здатна виготовити зілля, що захистить її від небажаної вагітності.

- Від небажаної?.. – я щиро здивувалася, бо з дитинства чула нарікання матінки про неможливість завагітніти ще раз: чи то через хворобу, чи то через інші причини, але я була єдиною дитиною, і мої батьки з цього приводу неабияк журилися.

- Дійсно, дорога моя дружино, у цьому питанні ти занадто наївна, але нічого, згодом набудеш деякого досвіду, і твої переконання докорінно зміняться. Тільки ось сподіваюся, що до того часу встигнеш подарувати мені сина.

- Я хочу хлопчика і дівчинку, - сказала я, відразу ж засоромившись та прикусивши язика, бо пригадала, чим заради цього потрібно буде займатися.

- Похвально! Дуже похвально!

Підійшовши до кинутого на підлогу халата, Вольдемар підняв його та, одягнувшись, сів у зручне крісло навпроти ліжка, заклавши нога на ногу.