Глава 39. Весілля

- Такого зі мною ще не було, - обережно відсторонюючись від мене та падаючи спиною на покривало, видихнув барон. - Ти хотіла зірвати з мене шкіру живцем?

- Я… я нічого не розумію, - поступово приходячи до тями, пробурмотіла я, з подивом розглядаючи свої гострі нігті, під якими було щось схоже на бруд.

- Ну гаразд, цього разу пробачаю, адже і я теж тебе щойно поранив, - чоловік поблажливо посміхнувся, - от тільки надалі буду обережнішим, хто його знає, що наступного разу викине твоя відьомська сутність.

- А чи ж дозволено відьмі закохуватися? - раптом сполошилася я, підводячись на ліктях та геть не соромлячись власної оголеності.

- Можна, - Вольдемар потягнувся, і я мимовільно замилувалася його пружним і міцним тілом, смаглявою шкірою та чітким рельєфом м'язів.

- І у що ж мені тепер вбратися? - запитала я, коли, обробивши рани від моїх нігтів спиртом, барон почав одягати сорочку, потім жилетку, камзол ...

- Зараз, - смикнувши за шнурок, що висів біля ліжка, він викликав прислугу.

 Звичайно ж, моя вінчальна сукня вимагала ремонту, і я думала, що доведеться деякий час сидіти і чекати, поки хтось її штопатиме. Але замість цього, тихо постукавши і отримавши дозвіл увійти, служниці внесли до кімнати нове вбрання.

Одягнувши багряну білизну та яскраво-червону, з чорними мереживними вставками сукню, я з подивом поглянула на барона.

- Невже так має виглядати наречена? - запитала я, розглядаючи себе в дзеркалі.

- Але ж ти вже не безневинна дівчина, а - молода заміжня жінка, - відповів він, - тому це вбрання пасуватиме тобі краще.

- А як же мої метелики? - я з жалем озирнулася на гору білих мережив, вкритих позолоченими крильцями з тканини. Адже я навіть жодного разу не затанцювала в цьому шедеврі – як наречена.

- Якщо вже бажаєш... ну що ж, пришийте до подолу цих блискучих комах, - наказав служницям Вольдемар, і ті кинулися виконувати наказ свого господаря. Стоячи посеред кімнати, я спостерігала за тим, як бідні жінки вовтузяться довкола мене, намагаючись якнайкраще зробити свою справу. І коли попід руку з бароном ми нарешті вийшли до гостей із дверей замку – як молодята – в очах присутніх був щирий захват, настільки незвично я виглядала у своєму відреставрованому вбранні. А головне – колір нової чорно-червоної сукні красиво гармоніював із костюмом мого чоловіка, ще й одного метелика барон наказав пришпилити на свій лацкан.

Після весілля (коли нечисленні гості все ще кружляли в танцях, пригощалися смачною їжею й забавлялися), ми з бароном Вольдемаром Жардинським знову вирушили до нашої спальні. Поцілувавши руку, мій новоспечений чоловік вирушив кудись у своїх справах, я ж зосталася сама.

За допомогою служниць скинувши із себе сукню, я забажала викупатися. Вхід до ванної був просто зі спальні, тому я вирушила туди в спідній білизні. Сівши на вкриту оксамитом лавку, я обперлася спиною об стіну, спостерігаючи за тим, як доволі миловидні покоївки метушаться біля невеличкого мармурового басейну, заповнюючи його водою. Ароматна пара піднімалася до стелі й гарними хвилями опускалася донизу, заповнюючи собою увесь простір. Відчувши невелику незручність, я витягла з волосся шпильки, шовковисті пасма впали мені на плечі, вкривши їх, наче нещодавно загублена фата.

- Пані, дозвольте вам допомогти? – біля мене зупинилася дівчина, її погляд був опущений.

- Дозволяю, - втомлено видихнула я.

Служниця розшнурувала корсет, зняла його з мене, і мої білі груди злегка сколихнулися, вивільняючись із тісних обіймів тканини та спеціальних кістяних вставок. Відштовхнувши руку служниці, панталони я скинула сама й трохи зніяковіла, коли побачила на споді темну квітку.

- А ваше волосся, пані? – несміливо озвалася служниця.

- А що з моїм волоссям не так? - хмикнула я, впевнено прямуючи до мармурової ванни, біля якої, послужливо тримаючи в руках губки, стояли дві дівчини.

- Потрібно заколоти, ви ж не збираєтесь мити волосся?

- Ні. Не хочеться вкладатися спати з мокрою головою.

- Тоді дозвольте скрутити волосся у вузол та прикрити хусткою.

- Гаразд…

 Спершись на руку дівчини, я обережно ступила на широкі східці, що спускалися в купіль. Дно було застелене тканиною - такого я ще не бачила, але - це був інший будинок, і порядки теж інші. Тому я спочатку сіла, а потім і лягла у воду, вільно простягнувши ноги і спершись об спеціальну підставку. Незважаючи на те, що ця ванна була з каменю, вода мала комфортну температуру.

Заплющивши очі, я відчула себе так, ніби занурилася в тепле молоко.

- То це й справді молоко? - вигукнула я, спостерігаючи, як служниця, нахиливши над водою невелику балію, ллє звідти білу рідину.

- Так, пані, молоко ослиці, - відповіла дівчина. – Після нього ваша шкіра стане мов оксамитова.

- Ось і чудово, -  я розслабилася повністю, відчуваючи, як під водою руки служниць дбайливо труть мої коліна, стегна, живіт, груди.