Глава 37. Гвинтові східці

До замку барона ми вирушили в його кареті – тільки удвох. Мама з Ажаном та решта гостей складали наш кортеж.

Дорога була далекою, та ми з моїм новоспеченим чоловіком не перемовились ні словом. Барон мовчав, зосереджено оглядаючи довколишні пейзажі крізь фіранки. Я зручно вмостилася на м'якому оксамиті дивану та не наважувалася заговорити першою.

Не таким я уявляла своє весілля, особливо вінчання, але й майбутнього чоловіка теж ще не встигла покохати.

Але ж саме це повинно було б стати причиною шлюбу!

Декілька разів я кидала несміливий погляд на свого супутника, відчувала тепло, що линуло від його міцного дужого тіла, вхоплювала ніздрями невідомий п’янкий аромат та з побоюванням згадувала його слова про битву із перевертнями.

Він же сидів незрушно, мов камінь.

Поступово мої думки почали вертітися довкола нічної прогулянки до хатинки відьми, потім я розглядала обручку, помічаючи дрібний візерунок, потеребила метеликів на сукні, поправила волосся. Я вовтузилася та закушувала вуста, на декілька хвилин заплющувала очі та поринути навіть у легку дрімоту не вдавалося – адже поряд сидів мій чоловік, і це було так хвилююче й незвично.

Так ми і в'їхали крізь високу браму кам'яної огорожі, що відокремлювала замок Вольдемара Жардинського від решти світу.

 Святковий стіл був накритий просто у дворі; лунала музика, гості розмовляли, стоячи невеликими групами, повсюди снували прислужники, розносячи частування та напої.

Та щойно ми вийшли з карети, барон підхопив мене на руки і метелики, що сиділа на моїй весільній сукні, неначе спурхнули всі разом вгору, затріпотіли крильцями, чарівно замерехтівши.

- Вітаємо! – гості заляскали в долоні, а з верхніх вікон посипалися квіткові пелюстки, барвистим килимом вкриваючи смарагдову траву.

 Не звертаючи уваги на гамір, легко збігши кам'яними сходами нагору, Вольдемар Жардинський метнувся просто до широко відчинених дверей. Я думала, що він поставить мене на терасі, звідки ми прийматимемо вітання, а потім продовжимо святкувати разом з усіма, ось тільки цього не сталося. Проминаючи головний вхід та пишно оздоблену залу, барон спрямував кроки до широких гвинтових сходів.

Тільки опинившись у просторій спальні, посеред якої стояло ліжко, гарно прибране атласними стрічками, я зрозуміла намір свого чоловіка.

 Поклавши мене на багряні простирадла, барон Вольдемар Жардинський почав розщібати ґудзики на чорному камзолі. Я здивовано за тим спостерігала.

- А як же гості? Як свято? Моя матінка… – спитала я.

- Ми вийдемо до гостей, але тільки як чоловік і дружина, - скидаючи сорочку, прошепотів Вольдемар.

- І що ж ви збираєтеся робити?.. Зараз…

Як правильно назвати те, про що б я хотіла у ньогго спитати, я не знала - не могла придумати потрібних слів, тому інстинктивно підібрала під себе ноги, сховавши їх під довгою спідницею весільної сукні.

- Моя наївна ніжна наречена, ви навіть не зволите зняти туфлі? – чоловік розщебнув ремінь, відкинув його вбік.

- Навіщо?

- Ви все ще не розумієте мого бажання?

- Може, ми зробимо це потім? - пробурмотіла я відсуваючись углиб ліжка, побоюючись того, що мало неминуче статися.

- Чому ж потім? Ми вже повінчані, зосталося зовсім небагато, аби шлюб міг вважатися таким, що насправді відбувся. Зараз ми ляжемо до цієї розкішної постелі, наші тіла переплетуться в обіймах – і ми станемо єдиним цілим. Адже заради цього я й віддав на зберігання свій перстень магістра.

- Але мені навіть ніяково про таке чути... може, краще дочекаємося ночі?

- І облаштуємося у твоїй відьомській комірчині?