Глава 35. Храм Святого кола

 І це було не першим моїм подивуванням.

Замість виїхати на широкий шлях, ми завернули на путівець та довго тряслися по вибоїнах лісової дороги, минаючи старі вікові дуби та липи, аж доки не опинилися перед високою залізною брамою, крізь решітку якої виднівся черепичний дах одноповерхової будівлі, увінчаний шпилястою башточкою із сяючим колом зверху.

І щойно тепер я дізналася від матінки неприємну для себе новину: обряд вінчання мав відбутися не в Головному храмі міста, як я на те очікувала.

- Матінко, але ж… - почала я, здивовано озираючись довкола та розуміючи, що, зрештою, саме сюди ми й добиралися.

- Доню, я не хотіла тебе розчаровувати, але може воно й на краще, - жмакаючи в руках мереживну хустинку, пробурмотіла матінка.

- Про що це ти?

- Ваше з магістром вінчання відбудеться у храмі Святого кола, - дуже швидко сказала вона.

- Із магістром…

- Адже ти маєш знати про високе положення свого майбутнього чоловіка, здається, ми з тобою про щось таке вже говорили.

- Справді?

- Ну… можливо, я дещо й забула, але у тебе ще буде час дізнатися про всі його чесноти.

- О, то ваш зять, графине, очолює орден?- крізь зімкнуті вуста процідив Ажан.

- Та щось таке, - грайливо відповіла йому матінка. А потім додала, мрійливо дивлячись кудись крізь фіранки: - Золото – ось головна чеснота цього світу та показник достойності та навіть святості…

- Графине… то ви хочете сказати, що я… - тремтячим від хвилювання голосом почав мій посаджений батько.

- Я кажу те, що кажу, - різко перебила його матінка. – Дивіться, он відкривають ворота. Як же мені цікаво, що там за ними.

Тієї миті до візерунчастих ґрат підбіг воротар, брязнув замок – і обидві стулки широко відчинилися, пропускаючи нашу карету всередину затишного дворика, що тонув серед квітучих трояндових кущів та лілій.

- А як же запрошені нами гості? - виходячи із карети, я здивувалася, що двір був майже порожній. Тільки невелика група людей у чорному одязі (серед яких, звісно, барон Вольдемар Жардинський) про щось тихо перемовлялися, стоячи біля самих дверей церковці.

- За умовами твого нареченого, - пояснила матінка, - вінчання має відбутися саме тут і за такої кількості людей. Решта гостей приїде до маєтку барона, там, власне, і має відбутися весілля.

- І що, з нашого боку геть нікого не буде? - обережно ступаючи на хрусткий гравій, яким була всипана вузька доріжка, запитала я.

- Тільки ми з Ажаном, - зітхнула матінка, якій, на мою думку, теж хотілося б чогось іншого. Але...

Щойно ми втрьох наблизилися, чоловіки замовкли. На вершечку шпиля мелодійно дзенькнуло коло, пішла луна. Відокремившись від своєї «чорної свити», барон Вольдемар Жардинський поважно підійшов та подав мені руку – і ми з ним рушили до настіж відчинених дверей. Одразу ж за нами увійшли мама з Ажаном та незнайомці.