Глава 33. Політ над землею

Кінь мчав з такою неймовірною швидкістю, що я затамувала подих, зажмурилась та міцно притиснулася до широкої спини вершника, обнявши його за груди, в іншому разі злетіла б та розбилася на смерть. Тільки на якусь мить я розплющила повіки – ми мчали над рівниною, наближаючись до лісу.

Коли кінь барона зупинився біля хвіртки, що вела до нашого парку, я із полегшенням видихнула.

Мій жених спадковий маг махнув рукою – від того руху хвіртка із тихим скрипінням прочинилася, блакитнувато сяйнула стежка, що вела до центральної алеї.

- Вже північ, - відгортаючи із мого обличчя пасмо волосся, прошепотів чоловік. – Гадаю, ви не надто втомитеся, коли дійдете решту шляху пішки, бо я маю поспішати на зібрання.

- Та так, звичайно, - тремтячим від хвилювання голосом пробурмотіла я.

Барон Вольдемар Жардинський зіскочив на траву та обережно зсадив мене з коня, його міцні долоні затрималися на моєму стані трішки довше, ніж було потрібно. Я знічено посміхнулася, але не відкинула його рук від себе, не відштовхнула.

- Дозвольте поцікавитися: як часто ви змушені відвідувати хатинку відьми?- запитав він.

- Двічі на тиждень… - відповіла я, здивовано спостерігаючи як легко, неначе тінь, чоловік злетів на коня, вкривши його спину плащем, немов хмарою чорного диму. - Але ще ж шабаш… повний місяць.

- Коли наступного разу?

- Сьогодні п’ятниця, виходить, що йтиму в середу.

- Чудово, це означає, що вже після весілля.

- Так, - зітхнула я.

- Що ж, тоді до неділі, - барон пришпорив коня, той тихо заіржав, різко скочив на диби, й не встигла я відповісти, із неймовірною швидкістю помчав крізь ліс. Клапті чорного диму ще зоставалися висіти в повітрі на тому місці, а потім поволі розвіялися.

- Хм… - здивовано протягнула я й, не затримуючись, поспішила до палацу.

От тільки через усі ці хвилювання зовсім забула перекинути відьомський оберіг собі за спину, аби стати невидимою, і потрапила на очі одній зі служниць. Я відразу ж упізнала молоду покоївку Люсю. Мабуть, вона страждала від безсоння, і тепер тихо сиділа на східцях, зіпершись спиною об мармурові поручні та дивлячись на небо.

- Ой, пані Зоріно-Анна, - звиснула дівчина, ледь помітивши мою постать, коли я вигулькнула з-за дерев. – Ви що це… щось сталося?

- Та все гаразд, Люсю, - заспокоїла я її, і аби вона в чомусь мене не запідозрила, пояснила: - Раптом пригадала, що ще минулого тижня забула один зі своїх перснів біля бузкового куща. Уявляєш, зняла із пальця та поклала просто в траву. І тільки щойно згадала. Так розхвилювалася, що вирішила піти й пошукати.

- І що, знайшли той перстень, пані?

- На жаль, ні… - я гірко зітхнула, намагаючись зобразити відчай. – Тепер от гадаю, як мені сказати про те матінці, адже буде сваритися… Ой, щось я розговорилася. Мабуть, треба йти лягати спати, бо очі аж злипаються, та й руки забруднила, доки порпалася там у траві. До речі, ти давно тут сидиш?

- Та ні, вийшла нещодавно.

- Слухай, Люсю, ось що я тебе попрошу, не говори нікому про загублений перстень, гаразд? Хоча він дуже коштовний, але вже най буде як є.

- Як накажете, пані, - дівчина кинула швидкий погляд у бік саду.

- Грець із ним, із тим золотом, скоро матиму тих золотих дрібничок доволі.

Мабуть, повірила, подумки зраділа я. Зараз точно ще й побіжить шукати. І нехай, головне, що не матиме жодних підозр.

І справді, щойно я вбігла до спальні та визирнула крізь вікно, помітила силует дівчини, вона поспішала крізь алею в бік бузкових насаджень.

- Ну що ж, біжи й добряче там все обшукай, - хижо посміхаючись, процідила я. – Гарненько повпрівай там, Люсенько, головне тримай рот на замку.