Глава 32. Жагучі обійми

 Барон нахабно обстежував моє тіло, а я не мала змоги йому протистояти й тільки тремтіла, відчуваючи тверді м’язи його грудей, до яких він мене притискав, його наполегливі доторки, ледь вловимий аромат гіркого диму, вина та моху.

- А що? – нахабно посміхнувся Вольдемар Жардинський. – Ми ж із вами уже заручені, мила дівчинко. То чому ж я не можу обійняти вас, свою наречену? Тим більше, що ми тепер зосталися наодинці. Тут більше нікого немає, нас ніхто не може побачити й почути.

Його руки і далі впевнено мандрували по моєму тілу, небезпечно жмакаючи тканину сукні, так що якоїсь миті я відчула легеньку прохолоду на оголеній шкірі – литки, стегна…

- Ні, не треба, зупиніться, - благала я, бо аж надто переймалася тим, що могло статися наступної миті. Адже цей чоловік міг дістатися і до білизни, зняти із мене спіднє… правила такого не дозволяли. Та й у «Посібнику для наречених» я прочитала, що порядна дівчина має ховати своє тіло до весілля. І не дай боже, якщо станеться щось недозволене, якщо своєю поступливістю я спровокую своє ж падіння.

Бо те, що робив зі мною цей чоловік, викликало дику чуттєвість, мені було дуже приємно відчувати на собі його ніжні скрадливі доторки, чути його уривчасте дихання, відчувати жар, що линув від його дужого тіла. Я вся аж розімліла, зімкнула повіки й повільно танула, із насолодою занурюючись все глибше і глибше до таємничої безодні фізичного зближення, тримаючись за реальність, мов за волосину.

Але ж його нахабні долоні й далі повільно та наполегливо звільняли мене від одягу.

Нарешті діставшись до зав’язок та наче відчувши мій сумнів, чоловік гаряче прошепотів мені у вухо:

- А що коли ми не будемо чекати весілля? Що, коли…

Відьомський оберіг, промайнуло в моїй голові. І я мимовільно вхопилася тремтячими пальцями за золоте коло, що різко обпекло мою шкіру. Мною струснуло і я голосно скрикнула, встромивши гострі нігті у руку барона Вольдемара Жардинського, якою він безсоромно погладжував мій плаский живіт. Чоловік засичав та відскочив від мене, неначе його вдарило блискавкою.

- Чому… - застогнав він від дверей, потираючи «ужалене» місце.

- Не зззнаю… - намагаючись не видати того, що я відчувала, пробурмотіла я, тремтячи та не розуміючи, що зі мною відбувається. На ватних ногах я підійшла до відра та, вхопивши кухоль, зачерпнула води й почала жадібно пити, аж кілька крапель потекли по підборіддю й на груди.

- Гаразд, нехай вже так буде, - видихнув чоловік та різко відкрив назовні двері. – Продовжимо після весілля.

- Так…- бовкнула я, не сміючи підвести на нього погляд.

- Якщо ми завершили геть усі свої справи, то гадаю, нам слід поквапитися.

Від його сухого офіційного тону я аж здригнулася, неначе від холодної води, в яку занурила свої вуста та досі відчувала у себе в роті.

- «Йди вже, нічого не бійся, він не завдасть тобі шкоди», - почула я голос Маркуса у себе в голові.

На вулиці тьмяно сяяв місяць, освітлюючи сіре каміння та кущики. На смарагдовому моріжку пасся сивий кінь, біля нього стояв барон Вольдемар Жардинський.

- Ми їхатимемо гірською стежиною, - глухо сказав він, - так буде набагато швидше.

Не перемовившись більше жодним словом, згораючи від сорому та страху, я все-таки вирішила повністю довіритися цьому чоловікові.