Глава 31. Таємничий відвідувач

На вулиці стояв чоловік, зодягнений у все чорне. Його обличчя було надійно сховане під каптуром, та за статурою і характерними рухами тіла я відразу ж його впізнала. Та ще й коли він відхилив каптур, спрямувавши на мене погляд, його чорні очі зблиснули…

- Це ви?!.. – Вольдемар Жардинський був здивований не менше від мене. - А як же це так, що ви тут опинилися? І де, власне, сама господиня?

Раптом мені зробилося так смішно, що, не стримавшись, я закинула назад голову та розреготілась.

- Тепер я тут господиня, - спираючись лобом об одвірок, сказала я.

- Як це?.. Такого не може бути.

- Уявіть собі, вельмишановний бароне, що ця хатинка моя.

- Що…

- Ваша наречена – відьма! – зухвало вигукнула я. - Оце-то халепа, так?

Чоловік, без сумніву, був надто спантеличений.

Він так і стояв за дверима, кліпаючи очима. Нарешті глибоко зітхнув.

- Гм…- протягнув він, дивлячись на мене скоса.

Я ледве заспокоїлася та запитала його більш стримано:

- А втім, чому ви тут? В якій справі прийшли до відьми? Чи ж не за цілющим зіллям та амулетом?

- Таке, саме це мені і потрібно, - барон теж нарешті прийшов до тями, його голос звучав стримано й поважно.

- Ов-ва!

- Ось тільки я не знав, що все це приготує для мене моя… майбутня дружина.

- Ви ж не передумали зі мною одружуватися? – настіж відчиняючи двері та пропускаючи відвідувача всередину хатинки, з лукавою посмішкою запитала я.

- Чому б це мав передумати? – впевнено відповів барон. – Я ж наче уже казав, що рішення приймаю швидко й майже ніколи не відступаю від цілі.

- Майже ніколи?..

- І цього разу також. Хоча… як же могла трапитися така прикра оказія? Адже коли я вас перевіряв, тієї ночі, тоді ж не було жодних ознак, за якими я б міг зрозуміти, що ви…

- Що я що?

- Ну… що ви займаєтеся усім цим.

- Он як?- я гордовито задерла підборіддя й поставила руки в боки.

- Але це не є жодною проблемою, графська донько Зоріно-Анно Монітовська, я не відмовлюся від нашого з вами шлюбу.

Почувши своє повне ім’я та титул, я втратила гонор й аж знітилася, нарешті зрозумівши, що поводжуся, наче вередливе дівчисько.

- Так уже сталося… - пробурмотіла я, - що я потрапила в непотрібне місце в невідповідний час, і ось – змушена була прийняти відьомський дар.

- Гаразд, я все зрозумів. Але коли ви відьма, то в такому разі – де моє зілля, де амулет? – начебто тут не відбувалося нічого дивного, буденним голосом спитав «клієнт».

- Та от же, - підійшовши до столу, я швидко перегорнула сторінку книги та прочитала потрібне закляття, матеріалізувавши невеличку скляночку із корком. Наливши до неї необхідну міру темно-брунатної рідини, взяла із полиці амулет та простягнула все це барону Вольдемару Жардинському, який увесь цей час пильно спостерігав за моїми діями.

- А непогано, - вишкірився він. – І давно вже ви тут господарюєте, моя мила наречена?

- Це мій найперший досвід, - зізналась я, червоніючи від сорому та втіхи, що мене похвалили. Бо ж дійсно – у мене гарно вийшло як для першого разу.

- Зізнаюся, - дещо хрипким голосом сказав барон, - я й не мріяв про дружину-відьму. Але коли вже так вийшло…

- Знаєте, а я теж цього не хотіла, - зітхнула я, сміливо поглянувши у темно-сливові зіниці й аж здригнулася від того проникливого погляду, від якого всередині усе стислося. Мені забракло дихання. Я переплела пальці та міцно стисла долоні на рівні живота, закусила нижню губу.

- В такому разі відкрию і вам одну зі своїх таємниць, про які ви б дізналися пізніше. Але коли вже така справа…

- То ви теж маєте таємниці? – із неймовірним зусиллям мені вдалося відвести погляд.

- Я теж не зовсім проста людина, - барон похитав мотузочкою із «пташиним гніздечком» неначе маятником, і моя увага перемістилась на його руки. – Мені також доводиться іноді брати участь у деяких таємних зібраннях та виконувати магічні ритуали….

- Тобто?...

 Сховавши амулет та пляшечку із зіллям до сумки, Вольдемар Жардинський поважно сів на лавку, заклав нога на ногу. Я теж підійшла до столу та закрила книгу просто перед його носом: в мене раптом виникло дивне відчуття, що час покинути хатину відьми й повернутися до звичного існування.

- Справа в тім, що я – спадковий маг, - погладжуючи кота, який раптом вистрибнув йому на коліна, сказав барон.

- Он як…

- І маю деякі зобов’язання. Наприклад, входжу до Найвищої магічної ради й приймаю важливі рішення.

- Цікаво-цікаво, що ж це за рішення? – я крадькома поглянула у бік дверей, згораючи від бажання закінчити розмову й повернутися до своєї затишної спальні, у м’якеньке ліжечко, аби доспати цю ніч до кінця.

- Зараз я про це не можу розповісти.

- Та й справді, бо нам обом уже час звідси йти.

Мабуть, барону все ж таки потрібно було виговоритися, бо він міцно стис вуста, неначе гніваючись на мої слова, а потім продовжив:

- Я просто хотів одружитися зі звичайною дівчиною, аби вона народила моїх нащадків, займалася господарюванням, привносила радість та втіху в моє життя. І тому я так довго чекав, не поспішав з одруженням, аби все вийшло виважено. Але ось тільки…

- Що, від долі не втекти? – запитала я, наливаючи до двох мисок уже готові страви та ставлячи їх біля припічка – для кота та кажана.

- Мабуть, що так, - зітхнув чоловік. – Ви кудись поспішаєте, моя люба Зоріно-Анно?

- Я відчуваю щось таке… наче мушу повернутися до себе додому, - сказала я. – Тому, бароне, прощавайте. До зустрічі.

- І яким же чином ви повертаєтеся до палацу? – з цікавістю вдивляючись в моє обличчя, спитав Вольдемар Жардинський.

- Тим самим шляхом, яким сюди й прийшла, он, крізь той отвір в підлозі, - я показала на дощату ляду. - Далі буде вологе підземелля, сходи, і ще одні…

- Вам не потрібно нікуди лізти, - різко заперечив мені барон. – Я покажу вам шлях набагато коротший та приємніший. Візьмете, що вам потрібно, й підемо.