Глава 27. Трохи розчарована

Отож тепер я мала дивовижну весільну сукню, яка була мені впору. Та я про таку красу й не мріяла. У ній я почувалася немов королівська донька. Залишалося хіба трохи підшити в талії та підібрати фату й аксесуари.

Цим ми й займалися із мадам Ріксус та її помічницями ще добру годину, а от матінка повністю відволіклася.

Господиня салону ставилася до неї із перебільшеною повагою, і тепер погорда зійшла з матінчиного обличчя повністю. Спочатку вона із захватом роздивлялася мереживні дрібнички, обережно доторкалася до суконь, що висіли на вішаку, а потім не втрималася та кинулася міряти усе, що бачила.

- А як ти гадаєш, донечко, мені б підійшла ось ця? – вона погладила сріблистий атлас із кармінними вставками у вигляді квітів. - Або ось ця, - сукня із темно-зеленого оксамиту із золотистими та бірюзовими стрічками по низу спідниці. – Та вони всі чарівні, ммм…

- Мені здається, тобі більше пасуватиме блакитний колір, - цю шовкову красу із сріблистими вишитими хвильками та піною білих мережив можна було порівняти з морем. – А до неї он той капелюшок.

- Оооо, цей сапфіровий оксамит! Моє кольє із аметистів виглядатиме в парі із ним мов нічне небо.

В салоні я підібрала для себе фату, білизну та рукавички із ледь помітною зеленою облямівкою. Матінка так і не наважилася придбати сукню, у неї аж голова закрутилася від розмаїття фасонів та цін.

Розраховуючись за неймовірно дорогі покупки, вона лиш йойкала та закочувала під лоба очі, але дорікнути мені за марнотратство не могла – за все платив мій наречений, а золотих монет барон Вольдемар Жардинський не рахував.

- Я б хотіла ще ту білявку у рожевій сукенці та капелюшку, - я показала матінці на ряд дуже гарних ляльок, пошитих із тканини. Вони стояли на особливій поличці та були виготовлені власноручно мадам Ріксус, тож коштували чималих сум.

- Ні, ну що ти, Зоріно-Анно, - озираючись на всі боки, зніяковіло прошепотіла матінка, - адже ти вже давно не дівчинка.

- Так, я наречена, - я згідно кивнула, не відводячи погляду від ляльки. – І що?

- Але ж… молодій леді бавитися ляльками соромно.

- Та я не буду бавитися. Просто досі ніколи не бачила подібної краси, і хочу мати бодай одну в своїй кімнаті. Будь ласка, давай придбаємо? - благала я.

- Коли в тебе народиться дитина … дівчинка, тоді й зможеш задовольнити цю дивну примху. Та поки що - ні.

На той час я була аж надто слухняною й покірною донькою, тому більше не наполягала.

- Добре, як скажеш, - я смиренно опустила додолу погляд та пішла вслід за матінкою до виходу.

  Коли ми повернулися додому, я просто падала від втоми, але була дуже щаслива.

 Матінка, роздратована через те, що так і не наважилася придбати сукню, віддавала розпорядження прислузі щодо прибирання кімнат та приготування обіду. Я ж взяла щойно куплену книгу й пішла з нею до салу.

Для читання я обрала ту саму альтанку, в якій зустрічалися Ажан та матінка. Тут було дуже затишно, ніхто й ніщо не відволікало. А мені так хотілося побути на самоті.

Лігши на диван, я підклала під голову подушку, відкрила першу сторінку та читала кілька годин поспіль, не відриваючись, аж доки одна зі служниць не принесла мені чай та пиріжки.

- А що там матінка? – спитала я, здивована, що вона досі сюди не прибігла.

- У неї почалася мігрень, замкнулася в своїй кімнаті й відпочиває.

- То вона, мабуть, заснула. Це добре.

 Із «Порадника для юних наречених» я дізналася про безліч неймовірно цікавих та корисних речей, ось тільки головного - про таїнство фізичної близькості між чоловіком та жінкою, тут не було написано ні слова, і це мене неймовірно розчарувало.

Та нічого, вийду заміж, і мій майбутній чоловік усьому мене навчить, думала я, збираючись назад у будинок. – Може, це й на краще, що барон – досвідчений чоловік, мені не доведеться соромитися та щось перед ним вдавати.

 А ще я шкодувала, що батьки не дозволяли мені читати любовних романів, в такому разі я б хоч щось трохи знала про справжні, глибокі почуття.

Уже добряче звечоріло, від ставка повіяло легкою прохолодою, запугукала сова, і я пришвидшила крок.

Коли я увійшла до зали, матінка замислено сиділа на дивані, тереблячи в пальцях кольє із аметистів, по її щоках збігали сльози, а вечеря, що стояла поряд на таці, залишалася неторканою.

- Що сталося, матінко? – стривожено спитала я, присідаючи поряд.

- Ой, Зоріно-Анно, у мене з голови все не виходить та розкішна сукня. Пам’ятаєш сапфіровий оксамит?

- То ти через сукню розхвилювалася?

- Розхвилювалася? У мене горе! – справжня розпука сяйнула в її очах. – Я – мати нареченої, поважна графиня, самотня й забута всіма старіюча жінка… І щ що, на весіллі доньки я виглядатиму як старчиха?

- Чому ти так кажеш?

- А ти хіба не розумієш?

- Ні…

- У тебе буде весільна сукня із «Фантазії», ще й деякі запрошені дами також прийдуть у коштовних вборах, придбаних там. А я? Та всі відразу ж помітять мою убогість.

- То ти хочеш сукню із салону мадам Ріксус?

- Та звісно! Тільки ж… - її погляд потух, а на обличчі застигла маска безмірного страждання.

- Тільки що?

- Донечко, ти ж не будеш проти, якщо я витрачу на нову сукню трохи з твоїх грошей?

- Та звісно, матінко, бери стільки потрібно. І чому це ти вирішила мене питати?

- Ну як же…

Шморгнувши носом, матінка стріпнулася та потягнулася рукою до страв.

- Ти ж не голодна, Зоріно-Анно? Бо мені увесь день шматок в горло не ліз. Та тепер я відчуваю звірячий апетит.

- Ні, я не голодна, матінко. Рада, що у тебе покращився настрій.

То був вечір четверга.

А в п'ятницю вже від самого ранку я відчула якусь дивну тривогу.

ВІД АВТОРА: будь ласка, поставте вподобайки. Мене це надихає. ДЯКУЮ!