Глава 25. Повернення

Спустившись по дерев'яних східцях донизу, я здивовано озирнулася довкола - дивне блакитне світло лилося від мого оберегу, освітлюючи простір попереду.

 Потеребивши золоте кільце у пальцях, я пішла по знайомому коридору; побачила ще одні сходи, підібрала спідниці та полізла, не відводячи погляду від блакитного неба вгорі. Нарешті, вхопившись за краї величезного пня, я вибралася на поверхню та впала коліньми у мокру від роси траву.

Очевидно, вже настав ранок, тож я пробула в хатині відьми занадто довго.

Схопившись тремтячими пальцями за відьомський оберіг, я помчала в той бік, куди спрямовувалося ледь видиме блакитнувате світло. Я бігла навмання, адже тепер не могла збитися зі шляху, заблукати – бо володіла відьомським даром, силою, яка мене спрямовувала та оберігала кожної миті.

Добігши до воріт, що вели до парку, я зупинилася.

Господи, і на кого ж я тепер схожа?, подумала я, оглядаючи свої спідниці, що перетворилися на подобу ганчір'я, яким наша прислуга мила підлогу. Замість вишуканої зачіски на моїй голові у всі боки стирчало нечесане волосся. Поглянувши на руки, я вжахнулася  - і на що перетворилися мої білі тендітні пальчики – брудні й зашкарублі, а мої завше такі охайні, відполіровані та полаковані нігтики? Тепер були обламані та мали темну облямівку із бруду.

 Шовкові панчохи порвалися на шмаття.

- Ну що ж... - пересохлими від хвилювання губами сказала я сама до себе, - чому бути, того не оминути. А куди ж мені подітися, якщо все так?

- «Йди, і нічого не бійся», - голос Маркуса, що дуже чітко пролунав у моїй голові, змусив мене здригнутися.

  - Гей, ти що, і тут мене знайшов? - запитала я, здивовано кліпаючи повіками.

  - «Я завжди до твоїх послуг, моя пані».

  - Просто неймовірно.

Далі я йшла, увесь час роззираючись довкола себе – але кота ніде не було.

Нарешті я опинилася перед порогом батьківського палацу. Десь нагорі сколихнулася фіранка, потім почувся тупіт - і до мене вибігла матінка.

- Зоріно-Анно, доню! - розпростерши руки, вона так і кинулася до мене, обіймаючи за плечі та притискаючи до себе, хоч я була розпатланою й брудною. - Де ж ти пропадала увесь цей час? Я як побачила, що тебе немає... а твій перстень лежить на скриньці з рукоділлям!

- Вибач, я заблукала, - втомлено видихнувши, я опустила очі, щоб матінка не помітила магічного сяйва в моїх очах.

- Але як?! І що… тебе ж скрізь шукали, і досі ще шукають. У лісі зловили трьох розбійників, розкрили їхнє лігво. Зараз вони в камері тортур, і їх жорстоко катують… бо всі думають, ніби це вони викрали тебе…

- Ні, ну що ти, - я злякано повела очима, намагаючись приховати своє збентеження і не видати, що знаю тих чоловіків. Але ж я не хотіла, аби про це хоч хтось дізнався. Такий зв'язок міг би мене скомпрометувати, ще й перед самісіньким весіллям.

- Ці лиходії щось говорили про те, що вони замкнули молоденьку дівчину в якійсь лісовій хатинці, але жодної хатинки на тому місці, де вони вказували, не виявилося, тому… а що з тобою трапилося насправді?

- Я ж кажу, що заблукала, - звільняючись від обіймів матінки, я втомлено пішла нагору, відчинила двері, увійшла до передпокою, піднялася до своєї кімнати. Скинувши з себе одяг, що перетворився за час мандрівки на справжнє лахміття, я наказала служниці наповнити ванну.

Вже ніжачись у запашній купелі, я згадувала все те, що сталося зі мною в лісі. Я приплющила повіки та теребила у пальцях оберіг, що підтверджував: усе трапилося зі мною насправді.

- Зоріно-Анно, можна? - коли я, вимившись, вибиралася з води, постукала до мене матуся.

- Зараз, зажди  хвилиночку.

Я була трохи сором’язливою, тож доки не зодягнулася, не дозволила їй відчинити дверей.

- Доню, - радісна усмішка все ще не зійшла з обличчя моєї матусі, коли вона знову і знову притискала мене до себе. – Я вже послала слугу сповістити, що ти знайшлася. Але хочу почути історію – геть все від початку до кінця.

- Та нічого там слухати, - я дозволила молодій покоївці витерти волосся рушником, а потім, витягаючи по одному локону, вільно розкладати його по спинці крісла - щоб швидше підсохло. - Я пішла прогулятися, спустилася стежкою в ліс, а там ... впала в якусь яму, боляче вдарилася головою і пролежала увесь цей час непритомною...

- Два дні? Цілих два дні?! – здивувалася матінка. - І що, ти нічого не їла і не пила? А як же ти вибралася звідти? І про що це розповідали ті розбійники... Це ж не тебе вони викрали? Адже ти з ними не зустрічалася?

- Ні, звичайно, - не змигнувши оком, збрехала я. – Жодних розбійників не було. Просто… я потім прийшла до тями і забрела до підземелля, вийшла в невідоме місце. Знайшла струмок, напилася води, і ось знайшла дорогу назад.

- І де ж, цікаво, знаходиться те підземелля? - замислено дивлячись кудись у далечінь, запитала матінка.

- Навіть не знаю.

Після ситного обіду я вклалася у ліжко і проспала до пізнього вечора. Прокинулася тільки для того, аби чогось поїсти, такою була втомленою.

- Доню, а я ж не повідомила твоєму нареченому про те, що сталося... не встигла, - вранці наступного дня сказала матінка.

- От і добре, - відпочивши та виспавшись, я мала стільки сил, що здавалося, змахну руками - і спурхну до небес.

- То що, якщо вже все позаду, потрібно готуватися до весілля?

- Ну так, звичайно.

- А ти якось дивно змінилася.

 Матінка подивилась на мене з підозрою, та я й справді відчувала себе більш впевнено.

- Напевно, настав час для змін, - я зухвало стріпнула гарно завитим волоссям.

- Ти хоч не дуже злякалася? - в її очах зблиснула тривога. - Нічого не забила, не зламала? Може, слід викликати лікаря, аби тебе оглянув?

- Як бачиш, я цілком здорова, - я невимушено повела плечем та простягнула в її бік обидві руки.

- Ну, тоді необхідно поїхати до міста і вибрати для тебе весільне вбрання. Аби пошити сукню у нас обмаль часу, але щось поправити у вже готовій ще встигнемо.