Глава 24. Магічна книга й амулет

Стежка звивалася в бік скелястих гір. Вкотре картаючи саму себе за те, що вплуталася у цю жахливу історію, я доволокла відро до невисокого пагорба, пірнула під скелястий виступ, де сіре прохолодне каміння нависало просто у мене над головою. Нарешті, після ріденьких кущиків, виникла рівнина, скільки сягало око, вона була залита водою.

Куди ж це я потрапила, подумала я, роздивляючись краєвид, та як не напружувала пам'ять, не могла згадати, аби колись раніше бачила це місце. Все ж таки мені слід було завершити обряд, тому, схилившись над водою, я вихлюпнула рибку до річки. Завмерши на якусь мить, вона швидко попливла геть.

Виполоскавши відро, вимивши руки та обличчя, я побрела назад до хатинки відьми, розмірковуючи про те, що ж мені з усім цим робити.

Шлях назад не зайняв занадто багато часу, та й іншої стежки не було. По дорозі я натрапила на дзюркотливе джерело. Зачерпнувши кришталево-чистої води, з насолодою напилася.

Увійшовши до хатинки, поставила порожнє відро біля печі, і втомлено впала на ліжко.

Не знаю, як довго я спала, але коли прокинулася – за вікном синіли сутінки.

- І насниться ж таке, - поволі підводячись, я спочатку сприймала усе як нічне жахіття. Але, побачивши нечіткі обриси кімнати, де тепер перебувала, вмить пригадала геть усе те, що зі мною тут трапилося.

А як же матінка? А барон Вольдемар Жардинський? А наше з ним весілля?

Від відчаю я вхопилася руками за голову.

Вони ж, мабуть, повсюди мене не шукають, досі добралися й до лісу, заглянули під кожен кущ. Може, дійшли і до поляни, де стояла хатинка. Тільки ж… відьма сказала, що на тому місці тепер стирчить пеньок.

І навіть якщо слуги натраплять на розбійників, ті не зможуть нічим  допомогти.

Я була у відчаї.

Аж раптом у голові залунав знайомий голос:

- «Ти хочеш повернутися до своєї домівки?»

- «Так, дуже хочу», - подумки відповіла я.

- «В такому разі тобі потрібно підняти в підлозі ляду, зійти до підземелля та прямувати туди, куди тебе поведе світло від оберегу; йдучи за ним, ти потрапиш до того самого місця, звідки сюди прийшла».

- «Дуже тобі вдячна».

Не до кінця розуміючи, що за оберіг та світло, я миттю зіскочила з ліжка та кинулася до дерев’яної ляди. Вхопившись за мідну ручку, потягнула на себе.

Та мене зупинив голос.

- «Не поспішай. Тепер ти відьма, пам’ятаєш?»

- Так… - буркнула я, озираючись на кота. – І що з того?

- «У тебе є деякі зобов’язання».

- «Які ж вони?»

- «Щосереди та п’ятниці ти маєш повертатися до хатинки, аби тут господарювати: розтоплювати піч, пекти чарівний хліб, годувати мене та Карла, виготовляти амулети, збирати зілля…»

- «Стій, зупинись! – я сіла на ослінчик та вхопилась за голову. – Не все відразу. Про хліб трішки зрозуміло, але амулети, зілля… Мені про це нічого невідомо».

- «Все, що потрібно знати, ти прочитаєш у Магічній книзі. Карл підкаже тобі потрібну сторінку – він знає ту книгу напам’ять».

Я поглянула у бік полиці.

- « Кожного повного місяця ти вирушатимеш на шабаш, аби гарненько порозважатися там зі своїми посестрами».

- «Літати на шабаш?»

- «Он біля стіни стоїть мітла. В печі достатньо сажі…»

- Посипатися мені нею, чи що? І де той відьомський бал відбувається?

- Магічна книга тобі у поміч! Прочитаєш потрібне заклинання, сядеш на мітлу, і вона домчить тебе в потрібне місце. А зараз візьми відьомський оберіг, він серед сторінок», - кіт пошкріб за вухом, ліниво потягнувся й пішов у бік полиці.

Я рушила за ним.

Серед сторінок, помережаних дивними знаками, і справді лежав оберіг – кулон у вигляді золотого кола, всередині зі срібною пташиною лапкою, на шкіряному ремінці. Щойно я доторкнулася кінчиком пальця до прикраси – пожовклий аркуш замерехтів – і немов нізвідки почали з’являтися літери, вони пробивалися крапками, розсипалися маковими зернами, метушилися й роїлися, збивалися у гурточки, повзали змією, закручувалися у коло й немов самі собою заповзали на сторінку, шикуючись у рівні рядочки .

- Мш… кор…. Пувс…- прошепотіла я незрозумілу нісенітницю.

- «Одягни відьомський амулет та прочитай уголос», - муркнувши, кіт почав вмивати лапкою писочок.

Справді, букви почали склалися в слова, і тепер я чітко змогла розрізнити текст послання: «Надіну на себе оберіг – стану невидимою для ворогів та примножу силу. Скину із грудей – перетворюся на сіру неміч...»

- «Одягни амулет та читай до кінця», - нагадав кіт.

Обережно взявши відьомський оберіг за шворку, я витягнула його із книги та відчула приємне тепло від кола. Кілька хвилин потримала в долонях, а потім одягла на шию та почала читати дивну молитву.

Дочитавши до крапки, я голосно захряснула товстий фоліант, аж від побурілих сторінок піднялася хмарка пилу, і я чхнула.

- «А тепер в самому кінці», - продовжував наставляти мене кіт, поволі йдучи геть та застрибуючи на ліжко.

Я обережно перевернула книгу й відкрила товсту обкладинку. Там був лише один абзац: «Поки ти відьма – оберіг має бути у тебе на грудях. Промовиш заклинання – воно збудеться. Задаси напрям – потрапиш до цілі. Закинеш за спину – станеш невидимою. Знімеш із себе - втрачатимеш магічну силу як з греблі вода».

- Ну… стати невидимою, не так уже й погано, - протягнула я.

Аж враз червоним сяйвом спалахнуло ще один рядок й відразу ж згас, та я встигла його прочитати:

«Якщо захочеш позбутися відьомського дару та знайдеш спосіб передати його інший – скинь оберіг та поклади у книгу».

- Тепер вже все? Мені можна йти? - запитала я у кота. Той згідно хитнув головою.

Кіт лежав на ліжку, розтягнувшись на всю довжину. Вухатий кажан висів під стелею, замотавшись у шкіряні перетинчасті крила, немов у плащ, перетворившись на химерний мішечок.

- Тоді бувайте. До п’ятниці…

Тепер була середа, я виконала усе, що від мене вимагали мої нові обов’язки, і нарешті зі спокійною душею могла залишити це химерне місце.