Глава 22. Обряд

- А чим ця тварина гірша від тебе? – буркнула відьма, а потім надула щоки, втягнула в себе повітря і виплюнула з рота чималу рибину, сріблясто зблискуючи лускою, та застрибала по припічку. Зморщивши носа, стара зашипіла – невідь-звідки з’явився ніж й поцілив просто рибі в око, намертво пришпиливши її на місці; тепер хіба тріпотів хвіст, ляскаючи по каменю.

Кіт перестав нявчати, задоволено муркнув, потягнувся, засунув лапу у глиняний глечик та вигріб звідти кістяного гребеня.

- Хороша киця, тепер їж рибу, - дозволила йому відьма, сама ж взялася розчісувати свої довгі пасма. Вона щось пришіптувала та спльовувала, кидаючи відірвані жмутки волосся просто у вогонь, де вони відразу ж спалахували, голосно потріскуючи. Легенький сморід молочно-білою цівкою почав просочувався від печі до кімнати. Відьма витягнула із кишені довгу люльку, всипала із капшука дрібку запашної трави, спритно намотала цівку диму на чубук, приклала до вуст та затягнулася, приплющила повіки, немов задрімала.

Кіт хрускотів рибою, краплини крові розбризкувалися на всі боки й мене мало не знудило.

Коли кажан завовтузився в моїх долонях, я мимовільно попестила його м’якеньке черевце, одночасно відчуваючи, немов хтось нашіптує мені просто у вухо: ти така гарна, така ще юна, мила… Я роззирнулася по кімнаті, та поряд нікого не було. Мабуть, мені почулося.

Ялина ж вдоволено хмикнула:

- Духи домівки тебе прийняли. І Маркус з Карлом теж, вони будуть твоїми фамільярами.

- Фамільярами? А що це означає?

- Помічники відьми.

Докуривши люльку, відьма витрусила з неї пил просто на підлогу, сховала за пазуху й тихенько присвиснула. В повітрі заколивалися обриси блакитнуватих істот, схожих на павуків, впавши донизу, вони спритно забігали, змітаючи пил лапками.

- Пху! – подула на них відьма, і видиво щезло.

Я так і заклякла, шепочучи:

- Мені не потрібні жодні помічники… тим більше, кіт із летючою мишею.

 - Не можна покладатися лише на очі, - тим часом відьма взялася заплітати волосся в косу. – Ти бачиш перед собою кота та кажана-вампіра, насправді ж це - могутні духи, розумні й сильні сутності. Жодна людина не володіє знаннями та вміннями, які доступні їм.

- Дивно, що для існування могутні духи обрали тіла тварин.

- В такій подобі їм зручніше прислуговувати. Фамільяри будуть твоїми  найкращими друзями, вухами та очима.

- Але... як же я зможу із ними спілкуватися?

- Якось зможеш, - відьма почухала голову, сколупнула шматочок шкіри й дістала хробака, покрутила його у пальцях, понюхала, підвела кущуваті брови.

Хоч би вона його не з’їла, подумала я, гидливо здригаючись.

Але натомість стара буркнула якесь закляття, хробак перетворився на нічного метелика; двері із грюкотом прочинилися – і комаха вилетіла геть.

- А ось без них тобі не вижити, - продовжила відьма. - Адже та сила, яку ти отримаєш від мене, дуже велика, і завжди знайдуться ті, хто бажатиме її в тебе відібрати. Ось тут і придадуться мої звірятка.

- Щось я вже не певна…

- Коли отримаєш посвяту, саме до них переселиться часточка твого духу – аби від надміру можливостей не згоріла душа.

Тим часом у печі щось зашипіло – і з чавунка повалувала густа біла пара. Вхопивши рогачі, крекчучи від натуги, відьма власноруч витягла вариво.

- А хай йому грець, - засичала вона, відкушуючи від мізинця ніготь, - вже й забула, як воно все те робиться! Гей, штандарна кіптяво, на поміч.  

Під припіком щось загуркотіло – і до кімнати виїхали широкі дерев'яні ночви, баняк поволі зсунувся із печі – й окріп вилився туди. Скинувши з себе спідницю, довгу сорочку і залишившись геть оголеною, Ялина голосно сплеснула в долоні – в її руках опинилися ножиці. Клацнувши ними над потилицею, відьма відчикрижила свою довгу косу, вкинула її до вогню. Пролунав гучний вибух – і в хатину шугнуло жаром.

Щойно тепер я помітила, що все ще тримаю кажана.

- Мамо рідна, та що ж це коїться, - видихнула я, розтискуючи долоні. Тваринка спурхнула під стелю й вчепилася лапками за балку.

Я боялася поглянути на відьму, вона й досі сиділа у ночвах.

- А ти спечи на посвяту хліб, - звідти долинув її скрипучий голос.

- Я не вмію того робити, - чесно зізналась я, тому що страви готували служниці, та й кухня ніколи не була моїм улюбленим місцем.

- Тобі доведеться навчитися, хліб посвяти можна зготувати лише власноруч. Поглянь, на столі має стояти миска з тістом, зліпи паляницю, поклади на дерев’яну лопату та всунь до печі.

Біля моїх ніг занявчав кіт, потерся об коліна.

Присутність тварини мене трохи заспокоїла, я сяк-так зліпила колобка.

Коли тісто потрапило в вогонь, всередині печі зашипіло, голосно тріснула миска, і відьма, що сиділа неподалік у своїх ночвах, невдоволено забурчала:

- Зіпсувала посуд? Випало ж мені нещастя, що розбійники зустріли саме тебе. Краще б вони привели звичайну сільську дівчину, а ще краще – зрілу молодицю. І клопоту було б менше.

Розвівши руками, я відступила до стіни й нарешті поглянула на ночви. Та замість старої баби всередині них тепер сиділа товстенька білява дівчинка із блакитними очима.

- Що ти на мене так дивишся? – старечим голосом прохаркуліла дитина.

- Та якось дивно бачити вас такою… юною - пробелькотіла я.

- А ти не дивуйся, не стій стовпом, візьми краще на полиці Магічну книгу та поклади на стіл.

Побачивши у підвісній шафі товстенький фоліант, я віднесла його до столу й поклала на скатертину. Цієї ж миті у повітрі поплив дивовижний аромат свіжої випічки.

 - І що з тим робити далі? – ковтнувши слину, я відчула страшенний голод й згадала, що давно не їла.

- Читай.

Я запитально поглянула на відьму й гикнула від подиву: тепер у ночвах сиділа дивна химера із людським обличчям та пласким тілом, позбавленим рук та ніг, поряд хиталося сиве клоччя.

- Ддде читати? – від страху я зацокотіла зубами, тремтячими пальцями перегортаючи сторінки.