Глава 20. Втеча

Раптом із вулиці долинули далекі голоси, хтось наближався до хатинки.

- То ти хочеш смерті? Ну що ж… – примружившись, Ялина поглянула за вікно. – Не можу тобі завадити, це священне право кожного. Мені ж і справді доведеться пошукати заміну собі самій, можливо, скористаюся твоєю порадою та зазирну в найближче село.

Пролунав постріл, а потім я впізнала голос карлика.

- Ялино, стара корчага, то ти вдома? – верещав він.

- Вдома, вдома, он двері прочинені, - прогудів Кадуб. - Із бовдура валує дим. Мабуть, готує для нас обід.

Пролунав ще один постріл, кіт протяжно нявкнув та кинувся до запічку, сховався під штандари.

- Це ж лиходії, мої викрадачі, - приречено видихнула я й благально поглянула на відьму. Вона ж захихотіла.

- Так-так, це вони, лихі розбійнички. Вже йдуть, уже дуже близько.

- Але я відьмою не стану!

- Що ж, коли так, то я не хочу мати із ними справи, тому зникаю.

- А я?

- Здається, за наступницю я обіцяла цим волоцюгам багато золота… Впевнена, ти здужаєш розрахуватися.

- Але ж вони можуть наді мною позбиткуватися.

- Справді, ці хлопці такі, перш ніж отримати викуп, добряче тебе помнуть. Насправді, мені тебе шкода, така гарна дівчина... була. А що з тобою буде потім?

- Ні, я не хочу із ними зустрічатися, будь ласка, бабусю Ялино, врятуйте мене, - заблагала я.

- А навіщо мені тебе рятувати? – хихикнула стара. - Тут самій потрібно чимскоріше вибиратися.

Швидко зібравши волосся в тугу гульку, вона похапцем накинула зверху хустку, взяла до рук палицю, вдарила нею об стелю й забурмотіла якісь закляття.

Ще мить - і відьма перетвориться на павука або вихор та понесеться геть, подумала я. Зі мною ж розлючені волоцюги, мабуть, панькатися вже не будуть. Як я зрозуміла, Ялина платити їм в жодному разі не збиралася.

- Але ж ви обіцяли розбійникам плату, - заскімлила я.- І вони лютуватимуть…

- Так, ти все правильно зрозуміла, - вишкірилася до мене відьма. – Я нічого їм не дам, бо нічого й не винна. Я зараз вилечу крізь комин, а ти... Ох, дівчино, і несолодко ж тобі доведеться. Якщо живою залишишся, це буде дивом – одна та троє озвірілих покидьків.

Коли відьма почовгала до печі та почала там щось шепотіти, я вхопила її за рукав.

- Гаразд, я згодна на всі ваші умови, тільки врятуйте мене, - прошепотіла я.

Стара підморгнула, вдоволено потерла руки й присвиснула:

- Розбійники від подиву просто впадуть, коли хатинка зникне, а замість скарбу та дівчини вони поцілують старого пенька. Поглянь, як близько вони від хати?

Коли я визирнула крізь вікно, різко відсахнулася - на мене витріщалася жахлива пика Корка.

- Гей, Ялино, карга стара, де наші скарби, де золото і самоцвіти?! - кричав позаду нього К’ю. А Кадуб грюкав у двері так, що стіни ходили ходором.

Я озирнулася - стара відкинула вбік дерев'яну ляду в підлозі, під нею відкрився отвір.

- Мерщій лізь сюди, - наказала відьма.

- Але я боюся... - підійшовши до краю, я завмерла - внизу була суцільна темрява.

- Тримайся за мотузку й нічого не бійся.

- Як не боятися…

Щойно я вхопилася за край товстої мотузки, відьма штовхнула мене між плечі, і я полетіла в невідомість, обдираючи лікті, вдаряючись то плечем, то колінами об вогкі стіни. Коли почула під ногами тверду поверхню, слідом за мною зістрибнула стара, за її плечима стовбурчився величезний мішок.

- А що в цьому мішку? – спитала я, помічаючи дивний рух, наче всередині вовтузилася якась тварина.

- Тут моя хата, - вдоволено примружилася відьма.

- Хата?... Але як вона там помістилася?

- Деякі вміють ціле місто засунути до скриньки розміром з твою долоню.

Стара клацнула пальцями – і просто на її долоні з’явилося тьмаве жовте світло.

 - Ходімо, - відьма пішла вперед.

Спотикаючись та роззираючись на всі боки, я рушила вслід за нею крізь довге підземелля. Низько над нами нависала стеля, і мені увесь час доводилося пригинатися, аби до кінця шляху голова не була засипана землею.

То тут, то там зі стін стирчало покручене коріння, в одному місці сочилася волога; вступивши в невелику калюжку, я забризкала поділ сукні. Нарешті, оминувши останній вигин, ми увійшли в печеру.

Стара показала на міцні дерев'яні сходи, що вели нагору.

- Піднімайся, - буркнула вона.

 Міцно вхопившись за поручні, я швидко полізла до ляди; легко її відштовхнула та обережно визирнула назовні. Вгорі була освітлена сонцем лісова галявина.

Коли я ступила на траву, помітила стежину, що звивалася до лісових хащів.

- Що ти там забарилася? - гукнула знизу стара. – Подай мені руку.

Нахилившись над отвором, я допомогла відьмі вибратися.

Коли Ялина бухнула мішком об землю та розв’язала шворку –  зсередини мішка полинуло таке сліпуче сяйво, що я змушена була заплющити очі.

- І правильно, не слід знати всього завчасу! А тепер дивись.

Коли я прийняла долоні від очей, виявилося, що знову стою в хатинці відьми,  а господиня встигла скинути хустку та розпустити волосся.

- Як таке може бути? - здивовано видихнула я. – Невже ми повернулися?

- Тепер хатина знаходиться в безпечному місці, на попередньому зостався стирчати гнилий пень.

Я сіла на лаву.

- А чи не занадто далеко ми від палацу графині Катаріни Монітовської? – стривожено спитала я.

- Графиня Катаріна? І хто ж вона така?

- Це моя матінка, ви б мали її знати. Поряд із попереднім місцем був наш маєток…

- Мабуть, це та примхлива й зманіжена жінка, що останнім часом постійно вештається біля ставка?

- Мені потрібно додому, матінка не зовсім здорова, вона буде хвилюватися. Будь ласка, скажіть, у який бік іти.

- Ми маємо домовленість, забула? Ти дещо мені пообіцяла, - нагадала стара.

- Я виконаю обіцянку, але пізніше.

- Ми зараз же проведемо обряд, і ти будеш вільна, підеш, куди захочеш.