Глава 19. Умова

- Ти нікуди ти не підеш, - противно захихотіла стара, потягнулася та сіла на лавці біля столу. - Ти мені дуууууже потрібна, красуне. Як тебе, до речі, звуть?

- Я Зоріна-Анна, - злякано витріщаючись то на господиню хатинки, то на причинені двері, прошепотіла я. - Відпустіть мене, бабусю.

- Ніхто не може увійти та вийти із мого дому, коли на те немає моєї волі.

- Може, ви й не знаєте, але тут у вас нещодавно господарювали розбійники.

- Розбійники, кажеш? - змахнувши рукою, баба голосно свиснула; тієї ж миті, відчепившись лапками від балки на стелі, до неї підлетів кажан та сів на плече. Муркочучи, до господині підбіг її кіт, почав тертися об коліна.

- Так, вони захопили мене зненацька… Викрали та привели сюди. Ще й звели наклеп, що це ви їм наказали таке вчинити.

- Звичайно я, - вишкірилася стара, то гладячи кота, то цілуючи мишу.

- Навіщо ж я вам?

- Бачиш, яка я стара? І мені давно вже час відправлятися в інші світи, набагато кращі за цей.

- І як я можу вам в цьому допомогти?

- Можеш, можеш, - вузенькі щілинки очей сховалися під рясними зморшками. - Я все ніяк не могла знайти собі наступницю. Тому й попросила волоцюг, аби підшукали мені хорошу дівчину, пообіцяла їм золото, багато золота та ще й дорогоцінного каміння. І ось – попалася ти. Тож не тримай на мене зла, красуне, але нікуди вже не дінешся.

Відьма пошкребла довгими нігтями по поверхні столу, і на тому місці з’явився пучок тендітних грибів – світло-коричневих, із крихкими шапочками. Я знала, що вони отруйні, навіть брати до рук такі було небезпечно. Але, нахилившись, стара вхопила їх ротом та почала із апетитом жувати, голосно чавкаючи, від задоволення її очі закотилися під лоба, аж я побачила синюваті білки. Кіт витягнувся у повен зріст, поставив передні лапи жінці на груди й лизнув за підборіддя. Кажан поліз по плечі, вибрався по хустці на її голову, сів на тім'я й розправив перетинчасті крила, так що виглядало, немов у відьми на голові з’явилася химерна корона. Нарешті кіт заліз на коліна та згорнувся клубочком, голосно замуркотів.

Коли у відьми із кутиків вуст потекла темно-фіолетова цівка, вона припинила жувати, погладила кота та заковтнула. На кілька хвилин  завмерла, потім зригнулася й дрібно затремтіла, немов у лихоманці, підняла вгору обличчя, білки її очей навіжено закрутилися.

- Бабусю… вам погано? – прошепотіла я, вирішуючи – кинутися мені по кухоль з водою, щоб рятувати стару, або ж таки спробувати втекти з її хатинки. Обравши друге, я почала повільно скрадатися попід стіною. Та щойно дійшла до дверей, кіт пронизливо занявчав, кажан запищав та почав бити перетинчастими крильми відьму по чолу.

Останній спазм струснув її тілом, з’явилися зіниці, завмерли у одній точці, а потім вона втупила у мене важкий погляд.

- Я повинна піти в інші світи, а ти - займеш моє місце, - немов п’яна, пробурмотіла вона, спльовуючи піну, кіт швидко її злизнув.

- Стати відьмою? - злякалася я. - Але я не хочу…

- Я теж колись не хотіла, - втерши рукавом рота, згрібаючи у жменю кажана та знімаючи з голови хустку, жінка востаннє струснула головою, і пухка сиза хмарка волосся розсипалася по її плечах. – Бачиш, яке чудове? І в тебе буде таке ж, не встигнеш і опам’ятатися.

- Не хочу… - прошепотіла я, бо видовище було ще те: стара висохла карга з котом на колінах та кажаном у жмені, сиві пасма, схожі на павутину, упали майже до підлоги.

- А нікуди не дінешся... хіба що сама зможеш передати свій дар комусь іншому. Але це буде значно пізніше, зараз же...- відьма розтиснула долоню – з неї спурхнув кажан, зробив велике коло під стелею й вчепився там ніжками за балку, згорнув крила та повис униз головою, немов химерний капшук із чорної шкіри.

Ліниво потягнувшись, кіт теж скочив на підлогу, граційно пішов до печі, встромив носа до надщербленого горщика та почав хлебтати молоко.

- Ні! Я не згідна, - вигукнула я. – Пошукайте собі якусь просту дівчину в якомусь із сіл, гадаю, там знайдеться чимало охочих перейняти ваше вміння. Бо я… Мені воно не потрібне. Може, ви не знаєте, але я вроджена аристократка, маю все, що мені потрібне. Сюди я потрапила зовсім випадково, і ви не маєте жодного права утримувати мене у цих дрімучих хащах, у цій затишній… коморі.

- Якщо ти переступила поріг хати відьми Ялини, то твоя згода на прийняття дару не потрібна, ти вже її дала, коли вляглася на мою постіль.

Я з подивом озирнулася на затерту картату тканину, якою було застелене ліжко.

- Якщо я ненавмисно зіпсувала ваше чудове простирадло, забруднила його, то пришлю вам нове. Хочете парчеве? Або навіть і з шовку. Або компенсую грошима, золотом.

- Дурне дівчисько, проти того, що я уже маю, гроші це порох. Та й що таке золото? Переплавлений у вогні метал. Коли б я тільки хотіла, мала б його доволі, проте не золото має найбільшу цінність, часу й зусиль шкода.

- Відпустіть!

- Ти підеш із цієї хатини тільки перейнявши мій дар.

-  Краще помру, але відьмою не стану.