Глава 17. В лісовій хатинці

Простуючи по ледь помітній стежині, незабаром ми опинилися на лісовій галявині, посеред якої стримів величезний струхнявілий пень. Поряд із ним тулилася стара хатинка, обросла мохом та встрягла в землю по самі вікна.

- Але відьми немає вдома, - писнув карлик. – Де ми триматимемо дівку?

- Радіймо, сьогодні четвер і двері до вечора для нас відчинені, - гигикнув одноокий розбійник. Він забіг вперед, гупнув ногою по порозі – й відкрився темний вхід.

- Справжня нора, - пирхнув Кадуб, ледь проштовхуючись на оберемку зі мною крізь затісний одвірок.

- Для кого нора, а для кого пишні палати!

 Двері з противним скрипінням зачинилися - і ми опинилася в напівтемряві.

 На диво, всередині було не надто жахливо. Побілені стіни, величезна розмальована піч, під ногами - барвисті доріжки, широке ліжко в кутку, дерев’яна полиця з посудом, довгий стіл. Повсюди висіло сушене зілля, низки ягід, грибів, пучки пір'я, стояли пляшки й гладущики, а в закутку біля печі причаївся вогняно-рудий кіт.

- Ну що, Зоряно, розташовуйся зручніше, - скинувши мене з плечей, Кадуб став біля порогу, інших двоє розбійників розташувалися поряд із ним.

- І що, ми оце так собі й підемо? – пропищав карлик, нетерпляче потираючи руки.

- Ми виконали умову старої, скоро отримаємо плату, чого ти ще хочеш? - відповів йому велетень.

Я не розуміла, що відбувається – яка стара, які вмовляння? І навіть моє ім'я ці виродки спотворили: подумати тільки, вони називали мене Зоряна. Але головне, що вбивати не збиралися, та й калічити теж.

- Дуже хочу порозважатися, – Корок невдоволено заскімлив.

- Охолонь, – шикнув на нього ватажок. - Ну ти й бабій.

- А по вигляду так і не скажеш, - реготнув товстун.

 - Ну що з нею станеться, якщо ми трохи її помнемо, га?

- Дівку псувати не можна, - рука К'ю впевнено лягла на пояс, велетень та одноокий відразу ж скисли.

- Але хоч доторкнутися можна? - пропищав Корок, майже навпочіпки підбираючись до мене.

- Я тебе знаю, спочатку торкнутися, тоді залізти під спідницю, а далі підім’яти дівку під себе.

- Я лиш доторкнуся…

- І я…

Присутність трьох чоловіків мене лякала.

Я добре розуміла, що мені не вдасться від них втекти, тому заплющила очі, аби бодай не бачити їх потворних пик.

- Дивись на мене! – зненацька просто біля мого вуха вискнув карлик.

- Ти чого розкричався? – гаркнув на нього товстун. – Затнись, бо ще хтось почує.

- А може, ну її, ту стару каргу, - поклавши руки в боки, Корок вихилясом пішов вперед, розщібаючи жилет, аж усі його коштовні дрібнички замиготіли на сонці. - Заберемо дівчину з собою, буде нам за дружину – танцюватиме, співатиме, трохи коли-не-коли зготує їсти. Приберемо її, мов королеву, по черзі із нею спатимемо… Дивись сюди! – знову прикрикнув він на мене. - І підніми спідницю, хочу поглянути на ноги. Я люблю, аби литки були товстенькі.

- Відпустіть мене, будь ласка, - заблагала я. – Якщо ви викрали мене через викуп, то я заплачу, скільки попросите. У мене є гроші… багато грошей.

- Навіщо нам твої гроші?- гордовито сплюнув ватажок. – Нам заплатить відьма.

- Про яку відьму ви говорите? – прошепотіла я. Від страху мене починало нудити, і я боялася, аби не втратити свідомості.

Оце то прогулянка у мене вийшла, подумки докоряла я сама собі. Навіщо я пішла до лісу? Тепер – прощавай заміжжя, мій високий статус… мабуть, з мене зроблять невільницю.

Карлик все дужче навіснів, розірвавши на грудях сорочку, аж ґудзики порснули у різні боки, він підстрибнув до мене та обійняв за стан. Я завмерла, бажаючи, щоб усе, що тут діялося, виявилося сном.

- Моя… - прошепотів мерзотник, пустивши слину, яку я відчула навіть крізь тонку тканину спідниці. – Не віддам нікому.

Я благально поглянула на К’ю. Здавалося, у нього єдиного в очах виднілася хоч крапля здорового глузду.

Криво посміхнувшись, ватажок зачерпнув із дерев’яного відра кухоль води, вхопив Корка за комір, відкинув убік та хлюпнув водою йому в обличчя.

- Отямся, - просичав він. – Дивись, твій корінець уже димить.

Карлик противно заскімлив, підвівся з долівки, хапливо витерся та защебнув жилетку, ображено зашморгав носом.

- Що, Корку, вгамував хоч трохи спрагу? – зареготів товстун.

- Та пішли ви!

Ватажок розбійників рушив до дверей, прочинив їх і став на порозі.

- Ходімо, хлопці, - сказав він. – У нас повно справ: церква червоної коняки ще не грабована, а вчора там відбулося вінчання, та й каса крамаря повнісінька.

- А дівчина? – заскиглив карлик. – Прийде відьма… і… А що коли вона нас обдурить?

-  Якщо карга не віддасть нам обіцяного -  розплатиться ця краля. Наше від нас не дінеться.

- Посидь тут до вечора, - похмуро буркнув К’ю. – Ми ще повернемося.

Коли двері за обірванцями зачинилися, не маючи сил стояти, я опустилася на долівку.

Та за кілька хвилин отямилася і почала шукати вихід.

Погрюкала у двері, але вони були занадто міцними, до того ж надійно замкнені на засув зовні. Тоді я спробувала відчинити вікно, але воно було настільки крихітним, що коли б я навіть спробувати розбити скло, все одно крізь нього не пролізла б. Підійшовши до печі, я зазирнула в димар, але там було занадто вузько. Залишалося хіба чекати.

Потинявшись по світлиці, я вляглася на ліжку та почала пригадувати свій перший бал, сватання барона, його нічний візит, ранковий чай з Ажаном, моє безтурботне рішення піти прогулятися лісом.

Насправді ж я потрапила до пастки.

А раптом матінка схаменеться й мене почнуть шукати, думала я.

 Хоча, не пригадувала, щоб хтось говорив про цю хатинку. І що це за відьма, про яку увесь час говорили розбійники?

Раптом до мене на ліжко заскочив кіт, почав мурчати і тертися об ноги, це мене трохи заспокоїло. Я відчула прилив нових сил, підійшла до дверей та почала кликати на допомогу, потім вхопила до рук качалку та вдарила нею по вікні, але скло було настільки міцним, що навіть не тріснуло. Бігаючи по хатинці, я шукала твердого та гострого предмета, аби спробувати роздовбати стіну. Знайшовши рогачі, розмахнулася та увігнала їх в глину.