Глава 16. Прогулянка до королівського лісу

Коли матінка з Ажаном зійшли по східцях донизу та зникли із очей, я страшенно знудилася.

Повернувшись до своєї кімнати, взяла кошик із вишиванням та повернулася на терасу. Стіл уже було прибрано, замість сервізу на мереживній скатертині у мініатюрній кришталевій вазі стояли квіти – ті, що приніс сусід. Оберемки троянд, подаровані бароном, матінка наказала розставити у вітальні, там тепер висів задушливий аромат.

Вранці ж саме на терасі було особливо гарно, тож я зручніше розташувалася у кріслі, випростала та поклала ноги на пуф, вийняла із кошика тканину, натягнуту на п'яльця, поклала перед собою малюнок-схему, взяла голку з ниткою та почала вишивати ніжні пелюстки по краю майбутньої серветки. Мені подобалося таке заняття, воно дозволяло розслабитися, відволіктися від проблем; неприємні думки поволі зникали, здебільшого у такий час мені мріялося про приємне.

Та цього разу все пішло не так, я двічі вколола палець, потім нитка невдало заплуталася, і мені ніяк не вдавалося розв'язати кілька вузликів, тож довелося взяти ножиці та просто їх відрізати. Потім я зрозуміла, що нитки потрібного кольору закінчилися, і якщо взяти інший відтінок, то вийде не зовсім те, що я хотіла. Я просто не знаходила собі місця від хвилювання, мені швидко набридло вишивати, тож я вирішила й собі піти на прогулянку.

Накинувши на плечі кофтину, я попрямувала у бік тінистої алеї.

Я вирішила не йти до яблунь та слив, бо могла б застати там матінку й Ажана, а мені цього зовсім не хотілося. Тому попрямувала до високих чагарників.

Оточений невисокою огорожею, наш парк закінчувався біля входу в хащі королівського лісу. І я часто любила підходити до межі.

Невисока візерунчаста хвіртка відгороджувала наш доглянутий парк від лісу і, трохи подумавши, я пройшла крізь неї.

Спустившись із невисокої гірки, хотіла піти до ставка, бо якось, проходячи повз кухню, почула розмову служниць, вони говорили про те, що біля старої дуплистої верби хтось із селян спорудив зручну кладку, кінець якої простягався майже до середини плеса. Я вирішила посидіти на цьому містку та похлюпати ногами в теплій воді.

Але, підійшовши ближче, почула притишену розмову й сміх та побачила краєчок багряної сукні, що промайнула між жовто-зеленими гілками, і вирішила обійти це місце стороною.

Але чому вони не у своїй альтанці? - з досадою подумала я, намагаючись ступати дуже обережно - мені не хотілося, аби закохані знали, що я посвячена в таємницю їхнього зв'язку. Та все-таки вони неабияк ризикували: коли хтось помітить, що вони усамітнилися, по окрузі можуть поширитися недобрі чутки, які скомпрометують матінку.

Повертатися додому мені не хотілося. Тож, звернувши на якусь стежку, що губилася серед зелені дерев та кущів, я повільно побрела геть від того місця.

 Сонечко все вище піднімалося на небо, навколо тріпотіло листя, все цвіло та пахло, приємна півтінь прохолоджувала моє розпалене ходьбою тіло, і замислившись, я все йшла та йшла, дивуючись, якими ж величезними можуть бути дерева. Ніколи раніше я так далеко не відходила від дому, аж тут мені закортіло зануритися у дику природу.

Раптом до мене долинуло дуже тихе дзюрчання. Згадавши, що мені так і не довелося освіжити втомлених ніг, я кинулася по ледь видимій стежці на приємний шум води. Минувши стару осику, добігла до поваленої сосни, потім, розсовуючи кущі, пролізла через зарості бузини, обігнула старий гіллястий дуб.

- Та де ж той холодний струмок? – буркнула я, й тієї ж миті спіткнувшись об старий струхнявілий корч, сторчма полетіла донизу, не помітивши невеличкого схилу, прихованого за заростями густої трави.

Коли нарешті змогла зупинитися, вхопившись лівою рукою за молоде деревце, а праву закопавши в густій траві та торішньому пожухлому листі, скрикнула від несподіванки – переді мною постало троє незнайомців. Одягнені в якесь лахміття, зі скуйовдженими бородами та брудними пиками, вони витріщалися на мене, єхидно посміхаючись.

В голові миттю виринула думка: якщо цим пройдисвітам потрапить на очі моя обручка – я її вже ніколи не побачу. Тому, присівши навпочіпки, ще глибше закопавши руку в траву, я хапливо зняла перстень із пальця та засунула його в черевичок. Немов поправляючи одяг, стріпала спідниці та підвелася на повен зріст, виразно поглянула чоловікам в обличчя.

- Оце то так, тільки погляньте, яка райська пташка залетіла до наших володінь! – раптом вигукнув темношкірий брюнет, його волосся завивалось в дрібненькі кучері, а за поясом стирчав величезний ніж із загнутим лезом. - Оце то удача, так, Кадубе?

- Ага, К'ю, здобич хороша, - у відповідь реготнув кремезний лисий товстун. - А я все гадаю, і чому ж це мені всю ніч снилися всілякі гулянки. А он воно що!

- То чому ж ми й досі стоїмо? – пискнув занадто пишно вбраний карлик із чорною пов'язкою на оці, аж підстрибуючи від нетерпіння. - Мерщій її хапаймо та тягнімо до хатинки, гарненько порозважаємося.

- А тобі, одноокий розпуснику, одне в голові, -  товстун, ліниво почухав чимале черево.

- Корок давно не мав жінки, - чорнявий жував паличку, він виплюнув залишки тирси просто йому під ноги..

 - Як же вдало ми вибрали місце для відпочинку, еге ж?

- Дуже вдало! – коротун заметушився, забігав довкола мене, його єдине око аж палало від збудження, а ріденьке сіре волосся стало сторч. – Ходімо, маленька, з нами? Дяді тебе не зобидять.

 - Може, ми зовсім не до смаку цій вишуканій дамі, й вона не захоче із нами знатися? - вишкірився до мене Кадуб, а із його рота смерділо так, немов там здохла сотня слимаків.

- Та хто ж її питатиме? – К’ю, одягнений в сіру полотняну сорочку, що нагадувала рибальську сітку, стільки на ній було дірок, стояв, зіпершись на товстий стовбур й буравив мене поглядом.

 Шовкова чорна сорочка карлика виглядала майже новою, оксамитовий жилет аж сяяв від різних дрібних предметів, шкіряні штани туго обіймали карячкуваті ноги, а холяви до блиску начинених чобіт виказували їх чималу вартість, ще й на кожному пальці було по персню - оцей вже точно не погребував би забрати собі мого.