Глава 15. Букет фіалок

Від надмірного хвилювання матінка знову зблідла, її рожеві вуста дрібно тремтіли, а із підпухлих повік ось-ось мали политися сльози. Мені було її дуже шкода, у грудях заклубилося нудотне відчуття нестерпної провини, і я навіть зробила крок назустріч: хотіла кинутися до матінки, аби її ніжно обійняти та спробувати заспокоїти.

Але моя допомога не знадобилася, бо тієї ж миті у двері постукали.

- Кого там ще принесло о цій порі? – жалісливо схлипнула графиня Каті, переводячи погляд на двері, а потім раптом про щось пригадуючи, хапливо витягнула з-за пазухи чергову шовкову хустинку та обережно втерла нею очі, помахала перед почервонілим носом, повела підборіддям…

- Матінко, це ж, мабуть, Ажан Бучинський, - обережно нагадала я, помічаючи разючі зміни у її настрої.

- Та звісно, звісно. Заходьте!- поправляючи зачіску, геть іншим голосом гукнула вона.

Я випростала спину та склала на колінах руки, як і належало юній дівчині, хоча мені й хотілося розсміятися від спогадів про те, що я побачила в саду.

Тим часом до кімнати увійшов дуже високий та худий юнак.

Кинувши на мене несміливий хапливий погляд, він густо почервонів, голосно ковтнув слину, рвучкими кроками підійшов до матінки та вручив їй крихітний букетик фіалок.

- Доброго ранку, високоповажна графине… - пробелькотів він, тицяючи квітами перед собою в повітря.

- Ой, Ажане, мій хлопчику, як мило, -  однією рукою матінка взяла букет, іншу простягнула йому для поцілунку. Вона теж зарум'янилася, неначе юна дівчина.

- І тобі моє вітання, Ажане, - докинула я.

Той аж гикнув від несподіванки й завмер із простягнутою рукою й відкритим ротом.

 - Де ж це ти роздобув таку красу? – аби вивести його із заціпеніння, спитала матінка.

- Квітнуть у нас в оранжереї, - він таки отямився і легенько торкнувся вустами до кінчиків її пальців, кинувши скрадливий погляд в мій бік.

- То ти сам вирощуєш квіти? -  голосно скрикнула матінка.

- Ну, так…

- Яка ж краса!

- Доброго дня, Зоріно-Анно, - Ажан таки підійшов до мене, взяв мою долоню й теж зоставив на ній легкий поцілунок. – А як твої справи?

- Та ось якось так, - зітхнула я.

- Щось трапилося?

- Ой, Ажане, ти ще ж нічого не знаєш! - пурхаючи по кімнаті, немов метелик, матінка швидко поставила квіти у склянку з водою і плюхнулася на диван, потопаючи у хвилях своїх спідниць. - Моя дівчинка, моя Зоріна-Анна вчора заручилася. Вона виходить заміж.

- І за кого, можна поцікавитися?

Здивування хлопця було занадто щирим, на мить я навіть подумала, що його ця звістка уб’є, коли б не знала про їхню з матінкою пікантну таємницю.

- За Вольдемара Жардинського. Ти тільки уяви собі – весілля вже за тиждень.

- А чому ж так швидко? Є якась причина для поспіху?

- Такою була умова барона.

- І що? Ти справді виходиш заміж? – питання було звернене до мене, а довгі тонкі пальці Ажана нервово затарабанили по поверхні дерев’яної шафки для посуду, біля якої він тепер стояв, відскочивши від мене, немов від гарячої пательні.

- Так, а що мені було робити? Ось навіть перстень вже на моєму пальці, бачиш? -  я простягнула до нього руку, яскраво зблиснули камінці.

- Мій боже! Та це ж рідкісний фіолетовий корунд,– захоплено вигукнула матінка. - А які чисті діаманти, стільки у них граней, як сяють! Видно, що у мого зятя великі статки та ще й пречудовий смак.

Кинувши погляд у бік гостя, я помітила, як поступово затьмарюється його бліде обличчя.

Напевно, йому було дуже ніяково через те, що він ніколи не зможе подарувати своїй обраниці подібних прикрас, подумала я.

Навіщо тільки матінка так намагається розхвалювати подарунок мого жениха. Могла б поставитися до бідолашного Ажана зі співчуттям.

Немов зрозумівши свою помилку, графиня Каті взяла до рук дзвіночок та голосно ним затарабанила. До кімнати вбігла покоївка, несучи перед собою тацю з чайним сервізом.

- Ходімо на терасу, - невинно кліпаючи віями, промурмотіла матінка. - Саме час для чаювання. Ти ж приєднаєшся до нашого маленького товариства, любий Ажане?

- Гадаю, що так…- схвильовано зітхнув він.

А за столом я помітила, що з моєю матінкою відбувається щось не те. Не соромлячись мене, вона не відривала захопленого погляду від юнака, говорила всілякі дурниці і увесь час реготіла. Я її не впізнавала.

Ще й після того, як ми допили чай, неначе пустотлива дівчинка, вона жваво скочила зі стільця – що геть не личило поважній дамі, і вигукнула:

- Ну що ж, Зоріно-Анно, тепер ти можеш займатися своїми справами, а ми з Ажаном трохи прогуляємося по саду.

- Добре, погуляйте, - зітхнула я, бо мені й справді треба було поміркувати, зібратися з думками, відпочити.

- Тоді я миттю переодягнуся у щось зручніше, - матінка все-таки оцінила громіздкість конструкції, жваво зникла за дверима та вже за кілька хвилин повернулася без цих своїх смішних та безглуздих бокових вставок, виглядаючи набагато адекватніше.