Глава 13. Ніякий він не хлопчик

 Зазвичай я прокидалася рано, але тепер не могла і не хотіла ані розплющувати очей, ані ворушитися. Мої повіки пощипувало, неначе під них насипали пісок, руки та ноги були важкими, а в голові гуло.

Ще й рипнули двері та до спальні увійшла матінка. Хоча зазвичай це я її будила.

- Гей, соню, що це ти ще й досі валяєшся у ліжку? – здивовано протягнула вона.

- Та … щось погано спала цієї ночі, - пробурмотіла я, щільніше замотуючись у ковдру.

- Я розумію, - відчиняючи вікно, графиня Каті з насолодою вдихнула чисте повітря, напоєне ароматами ранкового саду. Я ж залюбувалася її майже дівочою вродою.

Не дивно, що Ажан у неї закохався, подумала я, розтираючи долонями вуха, аби швидше прокинутися.

Бо ж тепер, коли ми отримали відкупне – золото від мого жениха-барона, вони змогли б одружитися. І я й справді щиро бажала, аби моя матінка була щасливою, бо вона на те заслуговувала.

- А знаєш, до нас сьогодні прийде з візитом Ажан Бучинський, - розвертаючись від вікна, вона вимовила цю новину майже буденним голосом.

- А яка мета його відвідин?- намагаючись, аби не видаватися занадто зацікавленою, спитала я, відводячи погляд.

- Напросився на чай.

- О, він надіслав для нас листа?

- Та ні. Вчора ми з Ажаном … випадково побачилися в саду, я читала книгу, а він проходив повз, і ми розговорилися про те, про се. А потім цей милий хлопчик запропонував...

- Ти всіх довкола вважаєш дітьми, й мене в тому ж числі?

- Ну… не всіх, але Ажан, він надто молодий... такий несміливий, просто милий хлопчик.

- Та ніякий він уже не хлопчик, - посміхнулася я. - Цілком дорослий юнак, навіть … чоловік.

- Ти так вважаєш? – раптом обличчя матінки зарум'янилося.

Трохи образившись за те, що вона водить мене за ніс та приховує обставини «запрошення», я вчинила досить зухвало.

- Я не розумію, чому цей Бучинський ще й досі не одружений, - крадькома спостерігаючи за реакцією матінки, докинула я. – І… він дуже гарний юнак… мабуть, у нього точно уже хтось є, яка наречена на приміті, абощо.

- Наречена? – видихнула матінка. – Щось я про це ще нічого не чула.

- А якщо й немає, то скоро буде, будь певна.

Я вдавано зітхнула, підвелася з ліжка й відкинула волосся, намагаючись, аби виглядало грайливо.

Не знаю, що на мене найшло, адже зазвичай я поводилася виважено й ще жодного разу не дозволяла собі збиткуватися над почуттями матінки. Та тепер мене понесло.

- О… ти таки дорослішаєш, - вона помітила мій не зовсім дитинний порух.

- Знаєш, коли б не цей жахливий барон Вольдемар Жардинський, а красунчик-Ажан запропонував мені вийти за нього заміж, то я б із радістю погодилася.

- Зоріно-Анно! – хапаючись за груди, матінка навіть похитнулася. - Тобі що, справді аж так подобається наш сусід? Може, ти мала на нього якісь свої романтичні плани? І коли так… зізнайся мені мерщій. Аби не було пізно…

- Та не так щоб аж надто, та все ж таки…

- Але ж він бідний, немов церковна миша, - обличчя матінки поблідло, її очі недобре зблиснули,

- Ну і що? – приречено зітхнула я.- Бідний, то й бідний. Невже не можна кохати бідних? От я б, наприклад, покохала…

- Ти… покохала б?

- Так.

 Матінчині груди високо здіймалися, наче їй не вистачало повітря, руки тремтіли, на очах з’явилися непрохані сльози, їй очевидно стало зле. Але, на жаль, я вже не могла зупинитись.

- Бідність коханню не перепона. До того ж – Ажан Бучинський не зовсім жебрак, молодий, та у нього ще все життя попереду.

- От воно і є, що ще все попереду.

- І його батько прислуговує королівському магу, тож цілком можливо, що колись наш юний сусід розбагатіє, а якщо й ні, то МЕНІ все одно до його статків.

- Але ж ти його ЩЕ не кохаєш? -  підійшовши до кушетки, матінка просто-таки впала на неї, вхопившись долонями за чоло. – Бо якщо це трапилося…ні, тоді вже немає ради, на моєму майбутньому можна поставити хрест.

- Але ж ми наче говорили про моє майбутнє, чи ні?

- Тільки ж не про твоє майбутнє з Ажаном Бучинським! І що я в житті зробила не так, що на мене відразу ж посипалися всі лиха? Все, не маю більше жодних сил… Бо щойно з’явиться якийсь промінець надії, і обов’язково щось його затьмарить. То ти накинула оком на сина прислужника?

- Я не зовсім це мала на увазі. Та геть не це! – мені раптом набридла ця розмова і я вирішила відвести усі підозри. -  Просто… невже й справді не дивно, що хлопець досі неодружений? А міг би вже мати дружину, дітей. Він немов барон Вольдемар Жардинський, правда! І що ці чоловіки собі гадають? А раптом і він веде якесь таємне життя? Відвідує будинки розпусти, або потай розважається з якоюсь гарненькою служницею?

- Зоріно-Анно, не розумію, що з тобою трапилося? – обмахуючись вишитою хустинкою, матінка поступово приходила до тями. - Що за підозри? Де твоя дівоча сором'язливість? І взагалі… а що це у тебе за каблучка на пальці? - запитала вона, нарешті побачивши мій перстень, - щось я раніше її не помічала ..

- Це подарунок мого нареченого, - я виставила вперед долоню і поворушила пальцями, демонструючи камінчики, що замерехтіли в променях ранкового сонця. - У мене ж учора були заручини.

- Але... я чомусь такого не пригадую, аби барон Вольдемар Жардинський дарував тобі цей перстень... Його перстень пам’ятаю, а от цього бачу вперше в житті.

- Ти була аж занадто захоплена мішечками із золотом, щоб це помітити, - докинула я, все більше дивуючись тому, як змінювалася моя вдача. Чи могла б я раніше дозволити собі відверто обманювати матінку, жартувати на делікатні теми? Але – так виходило, що мій новий статус нареченої барона Вольдемара Жардинського вплинув на мій характер.

- Не треба мені цим дорікати, - зітхнула матінка. - Я ж не тільки заради себе стараюся. Невже б тобі було добре вислуховувати мої нескінченні скарги, бачити, як через нестатки і навіть бідність я поступово старію та перетворююся на злющу каргу? І май на увазі, донечко, - тільки через те, що змушена була б терпіти злидні. Дівчинко моя, ніщо так не вбиває, як потреба рахувати кожну копійку та економити. Та й – тобі й самій було б ніяково, ставши баронесою Жардинською, мати матір-жебрачку.