Глава 12. Дивні спалахи світла

Мені було ніяково від того, що сторонній чоловік посеред ночі проник у мою спальню, сидить на моєму ліжку, а я майже розібрана, ковдра валяється десь збоку.

Та ось його рука потягнулася вже й до нічної сорочки, вхопилася за довгий поділ…

- Що ви хочете зробити? – зашипіла я, соромливо відбиваючись.

- Любонько, за тиждень ти станеш моєю дружиною, - реготнув чоловік, а в його темно-сливових зіницях зблиснули лиховісні вогники.

- Але ж… але ж ви щойно сказали, що ще остаточно не визначилися.

- І не визначуся, доки не побачу твого справжнього єства.

- До весілля не можна, - зойкнула я, помічаючи, як від зеленавого світла дрібні ґудзики на горловині розщібаються самі собою, зав’язки розв’язуються, тканина стає теплою, легкою, аж майже невагомою, так що сорочка повисла на мені торбою.

- А я не бажаю після весілля отримати неприємний сюрприз у вигляді каліки.

- Я не каліка!

- Або ж холодної й байдужої красуні…

- Я не байдужа!

- Я маю тебе оглянути,- він вхопився за поділ обома руками й дуже легко, немов намоклий стручок квасолі, стягнув сорочку із мого тіла.

Я голосно зойкнула.

- Навіщо ви так зі мною? – і спробувала замотатися у простиню, на якій лежала.

Але барон мене випередив, вирвавши тканину із рук. Схопивши за зап'ястки, він міцно притис мене до ліжка, нависаючи, немов хижий птах.

- А тепер дивись мені в очі, - наказав він.

Хвилюючись, що хтось зможе почути його голос, я покірно підвела погляд.

- Що ви собі дозволяєте, - прошепотіла я, мої повіки зволожилися від сліз, а вуста тремтіли.

- Обіцяю, що не заподію тобі жодної шкоди, - Вольдемар Жардинський ослабив стискання. - Якщо ти будеш слухняною.

- Що вам від мене треба?

- Поки що нічого. Я проведу огляд твого тіла, і якщо переконаюся, що воно таке, як мені треба, непомітно зникну. Та коли твоя матінка мене обдурила, і ти маєш суттєві вади… тоді я розірву заручини. Дуже багато поставлено на кін, і я все ще вагаюся.

- Але ви можете мене знеславити, - задихаючись від сорому, видихнула я. – Новина про наші заручини, певно, вже розійшлася по королівству, і коли ви заберете … своє… назад…

- Якщо ви хвилюєтеся про золото, то можете заспокоїтися – воно у будь-якому випадку вже ваше. Я не перейматимуся такими дрібницями, є речі важливіші за цей дріб’язок.

Мені було нестерпно соромно, я вся тремтіла, коли барон обстежував кожен куточок мого тіла. Я мовчала, зціпивши зуби, боялася чинити опір, аби не мати свідків і чутки про мою доступність не поширилися по всій окрузі.

А що коли Вольдемар Жардинський передумає взяти мене за дружину, думала я, покірно віддаючись його доторкам.

Та він і справді не зробив зі мною нічого лихого. Провівши огляд та задоволено посміхнувшись, доторкнувся гарячою долонею до мого обличчя, провів по губах та прошепотів:

- Ти гарна дівчина, Зоріно-Анно, і твоє тіло досконале.

У відповідь я схвильовано дихала, з острахом відчуваючи, як всередині мене розкручується щось дивне й сороміцьке.

- Аби підсолодити тобі цю ніч, тримай невеличкий подарунок, можливо, ця річ тебе трохи втішить, - на його долоні з’явилася крихітна скринька із чорною перлиною на кришці.

- Що це?..

- Ти можеш її відкрити.

Звівшись на ліктях, я прикрила груди довгим волоссям та обережно взяла предмет, натиснула пальцем на перлину. Легко клацнула защібка - і всередині скриньки я побачила обручку із крихітним синім сапфіром та кількома діамантами, що мерехтіли при світлі місяця.

- Тепер ми й справді заручені, - беручи обручку із моєї долоні, барон одів її мені на палець. - Відтепер можеш називатися моєю законною нареченою.

- Але що подарую вам я? – прошепотіла я ледь чутно, спостерігаючи за тим, як Вольдемар Жардинський цілує мою долоню.

- Свою молодість, красу, здоров’я… Згодом ти подаруєш мені сина, мого законного спадкоємця, і це буде найбільшою твоєю відплатою. Бо тільки заради цього я тут.

Мені, як юній дівчині, було образливо, замість зізнання у коханні, чути від свого жениха про якусь відплату. Ми наче з ним торгувалися. Не так воно все мало б бути.

- Тепер я засну спокійно, і ти спи, - прошепотів барон та доторкнувся вказівним пальцем до мого чола.

У відповідь я кволо посміхнулася, відчуваючи, як мною оволодіває п’янка знемога.

Наче у маренні  я дивилася, як величезний чоловічий силует простує до вікна. Скочивши на підвіконня, він змахнув широкими полами чорного плаща, і злетів, немов велетенський птах.

- Мов птах… - прошепотіла я, розуміючи, що чоловік просто зістрибнув із підвіконня. Але було щось таємниче у маянні його плаща.

Раптом я виразно відчула свою оголеність, через прохолоду нічного повітря моя шкіра вкрилася дрібними пухирцями. Знайшовши сорочку, я швидко її одягла на себе, сильно жалкуючи про те, що саме цієї ночі (через нестерпну задушливість повітря) не одягнула спідньої білизни. Я щільно замоталася в ковдру, та все одно тремтіла. Дивне і ганебне відчуття вирувало в моїх грудях, мені хотілося, щоб чоловік знову повернувся і продовжив свій огляд, щоб він зробив зі мною щось подібне - як Ажан Бучинський із мамою, щоб він накинувся на мене та не зважав на заперечення...

Але що за думки….

Все глибше поринаючи у марення, зусиллям волі я спробувала прийти до тями та пригадати усі ті чесноти, яких навчала мене гувернантка.

 Можливо, барон щойно мене спокушав, міркувала я, дістаючи ляльку. Випробовував мою цнотливість?

На моєму пальці був золотий перстень.

Але ж чоловік та жінка можуть вважатися одним цілим лише після весілля, після того, як священик прочитає вінчальні молитви. І я все ще була цнотливою дівчиною, яка йому не належала.

- То це був тільки сон? – прошепотіла я до ляльки. -  Ні, бо де б я взяла цю обручку?

Пригадавши, що моя спальня знаходиться на другому поверсі, я підвелася з постелі та, притискаючи ляльку до грудей, підійшла до вікна. На мій подив, віконниці були зачинені. В такому разі, як же барон потрапив до моєї кімнати?