Глава 10. Таємний гість у моїй спальні

День був насичений подіями, які виснажили мене до решти. І щойно сонце сховалося за горизонтом, прийнявши ванну, я зручно вмостилася у ліжку.

 Я гадала, що відразу ж засну, та тривожні думки вихором кружляли в моїй голові. Я все думала про те, як же залишу рідну домівку, позбудуся усіх зручностей дівоцтва, і чи не стане для мене це несподіване заміжжя проблемою, підступною пасткою.

- Все-таки Вольдемар Жардинський - дивна людина, - шепотіла я до своєї ганчір’яної ляльки, яка постійно була зі мною ще від дитинства, саме їй я й звіряла свої найбільші таємниці. -  Він справді старший від мене. А що коли після шлюбу барон почне мене ображати, принижувати, нехтувати моїми бажаннями?

Звісно, лялька не могла мені відповісти. І хоча її мовчазна присутність мене заспокоювала, все ж заснула я із тривожними думками.

Прокинулася від дивного відчуття, що хтось пильно на мене дивиться. До того ж у повітрі витав ледь вловимий запаморочливий аромат трав’яного попелу, гіркого перцю та лавандового масла.

І що ж це так дивно пахне, подумала я. Невже матінка вирішила обкурити пахучим зіллям замок, або ж хтось зі служниць розілляв по підлозі лавандові парфуми.

- Ні, скидається на цитруси… або ж це ладан. Невже до нас завітав священик?

Аромат був доволі знайомий, когось він мені нагадував, от тільки зі сну я не змогла відразу ж зрозуміти – кого саме.

Пронизливо запищав якийсь нічний птах, і по стінах бризнуло зеленкуватими відблисками. Я сприйняла це видиво за обман зору: ще не зовсім прокинулася, була схвильована. Аж раптом крапки перетворилися на спіралі, пучки сяючого павутиння, що скрапувало із одного з вікон, стелячись легким туманом по долівці.

Знову пискнула пташка.

У моїх грудях закублилася тривога, я відгорнула вбік легку ковдру та рвучко сіла, потираючи повіки. Світіння раптово зникло.  

- І що за мана… - прошепотіла я, крізь напівпрозору тканину балдахіна вдивляючись у темінь, особливо уважно оглядаючи закутки та двері. Нарешті поглянула на вікно. Від напруги мій зір загострився, і на якусь мить навіть здалося, що за шибками маячіє темний силует.

Саме від нього і йшло світіння. Яскрава пульсуюча крапка на портьєрах.

Я повністю зосередилася на ній й коли почула тріск, від несподіванки впала на постіль та заціпеніла.

 Тим часом незнайомець відчинив віконниці та, відсунувши убік портьєри, спробував непомітно прокрастися до моєї спальні.

Коли він поставив чобіт на підвіконня, мені перехопило подих. Я тихенько відсунулася аж до стіни й завмерла.

Легко зістрибнувши з підвіконня, чоловік сяйнув зеленим променем по стінах. Натрапивши на ліжко, швидко сховав сяйво в долоні та повільно рушив у мій бік.

Я хотіла закричати, покликати на допомогу, проте мої вуста заніміли.

Тим часом чоловік відсунув завісу, зеленкувате світло линуло від його персня.

- Моя невинна наречена, - пильно вдивляючись в моє обличчя, прошепотів нічний гість, і мені здалося, що я його впізнала. Але ні, цей чоловік був неначе трохи старшим? Проте – риси обличчя, постава, голос.

- Б..б…барон? – обережно видихнула я, відчуваючи, як мене огортає м’яке тепло, мов якась мана.

Чоловік нахилився трохи вперед, потім ступив крізь завіси та сів поряд зі мною на ліжку.

- Невинна, - прошепотів він, і від того шепоте перехопило подих.

- То це не… ви?

- Звісно, я, - він провів долонею по покривалі, потім ніжно погладив моє розпущене волосся.

Мов батько.

В моїй пам’яті навіть зринуло видиво з дитинства, коли маленькою я сиділа на ліжку та гралася іграшками, а батько приїхав із полювання й відразу ж ускочив до спальні, посадив переді мною крихітне совеня.

- Чому ти така напружена? Ось, тримай, - чоловік розтиснув жменю – і на покривалі застрибали сріблисті примарні котики, відразу ж танучи в повітрі. А потім на мої коліна упав букет із ясно-жовтих квітів, зовсім справжніх, і прийшло розслаблення.

- То це все ж таки ви, бароне… і що ж ви тут робите … ще й у таку пізню годину? – спромоглася спитати я. – Ви мене дуже налякали.

- Дорога Зоріно-Анно, тобі немає чого боятися, коли я поряд. А поряд я буду завжди.

Ні, а таки це не барон. То хто ж тоді?, подумала я, помічаючи, як чарівно тануть пелюстки квітів, розсипаючись на дрібні бульбашки, щойно я доторкалася до них кінчиками пальців.

Тим часом змінювалося й обличчя чоловіка. Можливо, через те, що я була ще трохи сонна, та й через напівсутінки, я не могла розгледіти його гарно.

- Але ще ніхто й ніколи не потрапляв до нашого замку крізь вікно, - вередливо піджимаючи вуста, промурмотіла я.

- Та звісно! Хто б наважився, - хмикнув чоловік.

- То чому ви тут?

- Я дуже погано спав цієї ночі.

Від подиву я аж гикнула.

- І яке це має відношення до мене?

- Сьогодні був особливий день.

- Звісно, ви заручилися…зі мною. Але… чи ж хтось вдирається через вікно до нареченої? Чи таке взагалі потрібно? Не розумію.

- Я майже два десятки років чекав на це одруження, аби ти знала. Та навіть коли виникла перепона, не відступив. Колись це зрозумієш. Не тепер.

- Яка ще перепона?

- Після вінчання твоєму чоловікові доведеться стати дуже вразливим. А я… я хотів ще раз переконатися, що зробив правильний вибір.

- Але... чому ви не дочекалися ранку? Тоді могли б поговорити з моєю матінкою, з’ясувати, що вас не влаштовує, поговорити про все решту.

- З матінкою ми вже усе владнали.

- Та чому саме вночі ви вдираєтеся до мене крізь вікно, немов якийсь хлопчисько. Звісно, що я не можу знати, як воно буває насправді, в реальному житті, бо про таке читала хіба у романах. Проте й там це відбувається по-іншому, якось не так. І взагалі, чи ж це пристойно дівчині – залишатися наодинці із чоловіком у спальні? Мабуть, я гукну на служниць, бо… Це занадто інтимно. І лягти разом у ліжку ми зможемо лише після того, як отримаємо благословення…