Глава 9. Доросла розмова

- На все добре, не повертайся, - дуже тихо прошепотіла я, так, аби не почула матінка, підвелася із крісла та підійшла до поручнів.

Сховавшись за мармуровою колоною, деякий час я непомітно спостерігала, як одягнений у все чорне чоловік сідав у свою розкішну карету. Його руки  були сховані в шкіряних рукавичках, але на великому пальці зеленаво відсвічував величезний обсидіан у формі піраміди.

Той блиск неможливо було не помітити, адже це був камінь чаклунів та магів. Я чула, що його мали право носити обрані. Адже лише у певні дні року такі «піраміди» особливим чином заряджалися при світлі місяця, аби потім власники використовували їх під час різних ритуалів.

Потужна сила такого каменю була здатна захистити свого власника від темного чаклунства, допомагала зазирнути в далеке майбутнє, дуже легко зняти із когось наслання, підхоплюючи його каменем, наче павутинку, маніпулювати потойбічними сутностями.

- Бачила, доню, той обсидіан? – шепнула мені з-за спини матінка.

- Аж дух захоплює, - видихнула я. – Коли барон сидів за столом, мені здавалося, що всередині того каменю спалахують жовтаві вогники. Тепер він сяє блакитнувато-зеленим, чи ж це можливо?

- Донечко, як мало ми знаємо про життя. Щось десь чули, про щось читали, а ще нам багато розповідають різних нісенітниць. Насправді ж такі люди, як Вольдемар Жардинський, живуть в іншому світі. Ось, для прикладу, цей обсидіан. Тільки за допомогою нього людина, якщо захоче, може знаходити заховані скарби, привертати чию увагу, або відвертати, легко відновлювати здоров’я, та ще багато чого.

- То мій жених не тільки неймовірно багатий?

- Маючи такий перстень… його могутність не має меж. І я майже дотримала угоди… Майже, - зітхнула матінка.

- Що? – вже вкотре почувши про цю порушену домовленість, я вирішила розпитати, проте матінка швидко перевела розмову на інше.

- То більше не вартує уваги. А ти в мене розумниця, гарно поводилася. Яке ж це щастя для матері мати таку доньку. От тільки … дуже шкода, що Вольдемар Жардиснький зневажив нашу гостинність.

Схлипнувши, матінка повернулася до столу, я ж провела поглядом карету. І коли вона зникла за густою зеленню під’їзної алеї, зітхнула із полегшенням.

Висмикнувши із найближчої корзини пахучу троянду, я теж повернулася за стіл.

- То що ж це таке, Зоріно-Анно? – сьорбаючи схололий чай, скаржилася матінка. – Ми усю ніч не спали, готувались - і оце так воно минулось? Я відчуваю себе спустошеною, а ти?

Насправді, я була тільки рада тому, що все так швидко скінчилося і від мого майбутнього жениха зостався лише аромат – трояндових квітів та таємничих парфумів, але ж я мала її підтримати.

- Мені теж шкода, звичайно… Але, може, воно й на краще, - аби не видаватися черствою, я вдавано зітхнула.

- На краще? Що ти маєш на увазі? Я відчуваю, ти хочеш мене заспокоїти, от і все.

 - Матінко, все сталося, як ви того й бажали.

- Все, та не все!

- Тут стільки наїдків, а я дуже голодна, тож нехай собі барон їде, а ми спокійно поїмо… Бо той його пронизливий погляд мене дуже лякає, як і блиск його магічного каменю.

- Донечко, я теж помітила, що очі у Жардинського дуже незвичні, якісь аж дикі.

- Я не дуже роздивлялася, проте коли крадькома кинула погляд, здалося, неначе всередині зіниць палахкотів вогонь. А одяг… хто ще із чоловіків так вдягається.

- То ти звернула увагу на оксамитовий плащ? Він із дорогої тканини, що чорніша за ніч,  розшитий золотом, підбитий фіолетовим атласом –  і це так гарно… А колір очей… та я б могла згоріти від того погляду, коли б була його нареченою, як оце ти. Але, на щастя, цей чарівник на мене майже не дивився, такий самовпевнений, пихатий, - матінка густо почервоніла й прикрила долонею очі.

- Так, барон Вольдемар Жардинський  і є справдешнім чаклуном, - буркнула я, відчуваючи якусь смутну тривогу – і з чого б це? – Мені навіть страшно було поряд із ним сидіти.

- Зовсім не дивно, що ти таке відчувала в його присутності, - хмикнула матінка, приходячи в себе та обвіваючись хустинкою. – Бо де ж ти взагалі бачила справжніх чоловіків? Крім батька, звичайно… Та барон Вольдемар Жардинський просто-таки красень! Високий, статний, впевнений у собі, таємничий, харизматичний. І яка пристрасність таїться в його рухах, а який шлейф запаморочливих ароматів він після себе залишив...

Хоча я й утомилася попередньої ночі жахливо, але спати мені геть не хотілося. І коли матінка пішла подрімати, я трохи прогулялася в саду, посиділа біля потічка з лілеями, спостерігаючи за золотими рибками.

А потім служниці прибрали на терасі, і я вирішила взятися за вишивання.

Але мої думки витали деінде, я ледь длубала голкою в тканині, згодом і зовсім її відклала й просто лежала на канапі, спостерігаючи за хмарами.

Так непомітно настав час до обіду. Я помітила це, лиш коли служниці постелили скатерку та почали сервірувати стіл. Знизу від сходів, де розташовувалася кухня, потягнуло чимось смачним. 

Цієї ж миті до мене вийшла матінка - свіжа та рум’яна.

- Ой, Зоріно-Анно, яке ж щасливе майбуття на нас чекає, - потягувалася вона, щасливо усміхаючись.

- Можливо, що й так, але…

- Але що?

- Я ж нічогісінько не знаю про шлюб.

- А й справді, треба тобі дещо пояснити, - матінка сіла у крісло поряд зі мною, її довге розпущене волосся гарно виблискувало на сонці.

Захопившись, ми проговорили майже до вечора.

- Із чоловіком ти маєш бути м’якою та поступливою, - пояснювала вона мені. Мусиш пильнувати, який у нього настрій та не лізти на рожен. Якщо тебе щось не влаштовує – не слід плакати, чи, не доведи боже, влаштовувати істерики, краще вдавай, що хвора, або ж засмучена.

- То це якесь крутійство, - обурилася я.

- А як ти хочеш? Заміжжя, воно таке. І головне - все ж таки народити дитину. Якщо ти подаруєш барону спадкоємця, багато твоїх гріхів та вад зникнуть ніби самі собою, їх ніхто й не помічатиме.