Глава 8. Продана

- Отож, графине, - поважно всідаючись у дерев'яне крісло зі зручною парчевою подушкою, вишитою золотими нитками, барон Вольдемар Жардинський широко розвів коліна, а його мигдалеподібні очі темно-сливового відтінку загадково зблиснули. - То ви згодні видати за мене свою доньку, Зоріну-Анну?

- Звісно, така умова була, і як поважна жінка я маю її дотриматися, проте є одна дуже важлива умова.

- І яка ж? Я уважно слухаю.

Я теж уважно поглянула на матінку, потім на барона, й на коротку мить помітила дивні відблиски над його головою. А потім від постаті наче відділилася бліда тінь та простягнула до мене руки. Я відсахнулася, провела долонею над чолом – і видиво зникло.

Усе це через хвилювання та недоспану ніч, вирішила я, і потягнулася за склянкою із м’ятним чаєм, який спеціально для мене принесла служниця, трішки відсьорбнула.

- Здається, ви дещо пообіцяли, – спалахуючи сором’язливим рум'янцем, обережно нагадала матінка, кинувши швидкий погляд у мій бік. – Маєте без зволікань віддати мені увесь посаг за наречену, адже це є найголовнішою умовою укладення шлюбної угоди, шановний бароне... І ви, мабуть, добре знаєте, що берете собі неабияку наречену, її особливе виховання аж занадто дорого коштувало нашій сім'ї, і хоча не в грошах справа, бо це наша єдина донька… проте ви розумієте, чим маєте бути зобов’язані… мені…

Останнє слово вона гостро видихнула, закусила вуста і почервоніла ще більше.

Для мене було легким шоком чути таке, проте я була цілком впевнена в матінчиній любові та знала, що аби не гостра потреба в грошах, то вона б іще почекала із моїм весіллям, а я могла б вдосталь насолодитися всіма радощами дівоцтва.

- Усе обіцяне золото в моїй кареті, – сухо відповів Вольдемар Жардинський. – Наказати слугам, аби принесли?

- Звичайно, нехай принесуть, - голос матінки схвильовано зірвався на півшепіт. - Навіщо відтягувати це на потім? Я бажала б побачити те, про що почула. Знаєте, не люблю, коли слова розходяться з ділом. А таке іноді трапляється.

Обличчя барона зосталося незворушним, він лиш злегка кивнув двом слугам, що чекали, стоячи за відкритими дверима й не зводячи з нього погляду, готові мерщій виконати будь-яке бажання господаря. 

- Внесіть сюди весільний подарунок, – почула я майже зневажливий наказ.

 За мить посеред тераси вже стояла чимала кована залізом скриня.

- Гадаю, ви не сумніваєтеся, що там знаходиться усередині, - посміхнувся мій жених, а потім кинув промовистий погляд у мій бік. - Сподіваюся, ваша донька і справді отримала те особливе виховання, про яке я дещо чув.

- Можете не сумніватися.

- А крім того, ви ж приділяли належну увагу загальному розвитку дівчини, графине Катаріно, як те належить робити у поважних родинах? Ви ж навчили її всьому, що слід знати, тримали у послуху?

- Аякже. Та у всьому королівстві не знайдете краще вихованої дівчини,– випромінюючи радість, матінка не відводила захопленого погляду зі скрині, в якій був її порятунок та надія на щасливе життя.

Десять мішечків золота…

 Оце та ціна, за яку мене віддавали чужій людині, немов якусь занадто коштовну ляльку.

- Весілля має відбутися вже наступної неділі, - оголосив свою умову Вольдемар Жардинський.

-  Навіщо так квапитися? - матінка ніяк не могла отямитися, її очі запурхали по кошиках із квітами, а потім, примружившись, вона стрельнула млосним поглядом у бік мого нареченого. - Але ж нам треба гарненько приготуватися – зібрати посаг, замовити сукню, прикраси, і все таке інше…

- До вашого відома, графине, я вже давно не в тому віці, аби змінювати рішення, - зневажливо докинув барон.

- Та звісно, звісно, я просто хотіла зауважити, що…

- … до того ж рішення я приймаю швидко й не люблю, коли хтось втручається, висловлюючи свої умови.

- Так і слід чинити, от мій покійний чоловік…

- Побачивши Зоріну-Анну та зрозумівши, що саме цю дівчину я хотів би бачити своєю дружиною, я вам прямо про це сказав.

- А коли все ж таки припустити, що ваше рішення може бути занадто поспішним, і згодом ви можете передумати? - матінка манірно повела плечима, закліпала довгими віями.

- Ось та скриня, що стоїть тут із золотом – вона вже ваша. То яких підтверджень серйозності моїх намірів ваш ще потрібно?

- Мабуть, я надто переймаюся майбутнім своєї доньки, хвилююся перед її заміжжям, як і кожна мати, тому й перепитую, ви маєте мене зрозуміти, - матінка зморщила чоло, наче от-от мала заплакати.

Я помітила, що на її повіках з’явилися сльози.

Як дивно, подумала я, що ніхто з них не перемовився зі мною хоча б словом. Ніхто не спитав у мене, чи погоджуюся я на цей шлюб, чого насправді хочу. Тоді навіщо я взагалі тут сиджу? Може, мені краще підвестися та піти геть, нехай собі вирішують без мене.

Ніби почувши мої думки, матінка раптом похопилась.

- То що, Зоріно-Анно, ти згодна вийти заміж за високоповажного барона Вольдемара Жардинського? – запобігливо спитала вона, не зводячи очей зі скрині.

Я вирішила трохи зачекати із відповіддю.

 Закусивши вуста, повільно підвелася та неспішно підійшла до одного з кошиків із трояндами, витягла стебло, піднесла до обличчя майже розквітлий бутон, з насолодою вдихнула та тихо промовила:

- Згодна.

І все.

Більше жодного слова.

Але матері та барону цього було цілком достатньо.

- Виходить, усе вирішено, - чоловік теж підвівся, парчева подушка упала на підлогу. - Всі витрати на весілля я візьму на себе.

- О…

- Я розумію, графине Катаріно, що ви – безутішна вдова. Прийміть це як даність – я так бажаю.

- Але чому ж ви встали? А вгощання? Зараз слуги накриють стіл, і ми всі разом поснідаємо. Не можна ж відпускати гостя голодним, що ви подумаєте про наші манери?

- Нехай вас не хвилюють мої думки, - стримано кинув барон.

- Але ви ще не снідали. Приїхали так зарання, мабуть, не випили й кави? Адже у нас заручини. То я покличу слуг? Ми можемо собі дозволити пригостити вас належно.