Глава 7. Таємний коханок

/Цю главу я присвячую панові Роману із Інстаграм, про що йому зараз напишу/

Було доволі пізно, блакитне надвечір’я невпинно переливалося у густу темряву. В саду пишно цвіли жоржини, нічні скромниці матіоли насичували повітря солодкавим п'янким ароматом, у світлі ліхтарів блимали білими крильцями нічні метелики, в траві шурхотіли вужі. Я простувала по стежці, обережно дивлячись під ноги, аби ні на що не наступити, та разом із тим озираючись на всі боки та прислухаючись.

Аж раптом на одній із галявин, у альтанці, надійно прихованій серед пишних кущів квітучих пеларгоній, у блідих відблисках повного місяця помітила пару, що усамітнилася. Все ще не підозрюючи, хто ж там може бути, я почала тихенько підкрадатися, намагаючись підслухати розмову, й зненацька впізнала голоси. А побачене мене взагалі шокувало.

- Каті, моя улюблена, бажана, прекрасна Катаріно… - стогнав Ажан Бучинський, стоячи перед моєю матінкою на колінах. Тремтячими долонями він зминав пишний поділ її сукні, нещадно жмакав розкішний оксамит верхньої спідниці, нарешті, відгорнувши вбік мереживо спідньої, почав вкривати стрункі білі ноги пристрасними поцілунками.

- Ой, Ажане, мій милий хлопчику, годі мене мучити, я ж сказала, що ще не час... Та й, узагалі не знаю, чи настане колись та мить, аби ми з тобою змогли  поєднатися душею й тілом.

- Мерщій віддайся мені, Каті, - благав юнак, а його голос тремтів. - Бо я без тебе зачахну, зовсім  змарнію, може, навіть, помру. Я вже давно не сплю, не їм, нічого не бажаю.

- Вгамуйся, любий…

- Як? Як мені вгамуватися, коли мене спопеляє жага? Коли всередині мене усе кипить, нуртує, а моє серце рветься навпіл?

- Ти й справді надто палкий та нестриманий, краще б тобі остудитися. А що коли ми підемо до джерела і ти хоча б вмиєш холодною водою своє обличчя? Або повернемося до палацу…

- Ні, нічого не допоможе, мені хіба тоді стане легше, коли я отримаю тебе в обійми, коли зможу відчути смак твоїх поцілунків, коли буду огорну тебе обіймами, або ж... Ооооо, як дуже зле, віддайся мені, Каті. І я обіцяю тобі, що ти про це не пошкодуєш, адже мій батько… адже я… Ні-ні-ні, я не можу тобі про це розповісти, але… Каті, віддайся!

- Ні, тепер ще не можна, мій милий хлопчику, - матінка занурила свої витончені білі пальчики в густі кучері Ажана і пестила їх, перебираючи. – А що там у тебе за таємниці, га?

- Віддайся, і я розповім… можливо…

- Ой ти ж мій бешкетнику солодкий…

Хлопець голосно зітхнув і обвив матінку, немов плющ. На це неможливо було дивитися, бо її обличчя гарно освітлював місяць, і я помітила дивний вираз – матінка повсякчас закушувала вуста та стражденно зводила брови, немов насправді докладала чималих зусиль, аби втриматися від гріха розпусти.

- Ну чому? Ти ж вдова, Каті, а я вже досить дорослий та самостійний, щоб забезпечувати нас обох. Після смерті твого чоловіка минув рік, і всі умовності будуть дотримані, якщо ти... якщо ми... А ще… О ні, поки не маю права казати, але дуже скоро ти гордитимешся мною, повір, - і кілька хапливих поцілунків. Матінчине декольте, мабуть, було вже мокре від слини цього нахаби.

Чому ж вона його просто не відштовхне?

Я закусила вуста і рвучко видихнула крізь ніздрі, а потім зірвала листок із найближчої гілки та пожбурила геть.

- Але що скажуть в суспільстві... усі ті пліткарки….- натомість терпляче пояснювала матінка, обережно відштовхуючи від себе голову Ажана, - ти ще не досить на цьому розумієшся.

- Мені все рівно, я жадаю твого тіла.

- От безсоромник!

- Соромитися – це вада, мій батько постійно про це торочить.

 - Ну добре, добре, буде так, як хочеш.

- Справді?

- Тільки не тепер.

- Чому ж?

- Бо мій чоловік порушив одну дуже … важливу угоду, через це я на межі бідності й зневаги.

- Але ж у тебе є я!

- Ти… - матінка дрібно захихотіла, мов дівчинка. – Звичайно, у мене є ти, проте мені потрібно спочатку влаштувати майбутнє моєї доньки, і вже потім...

- То це Зоріна-Анна нам на заваді?

- Тоді… поквапся віддати її заміж.

- Я б з радістю, але…

- Невже у всьому королівстві немає достойних женихів для твоєї доньки? Не вірю! Вона дуже красива і гарно вихована, і коли б тільки забажала. Багато хто хотів би мати її за дружину, повір.

- Звісно, серед достойних бажаючих, гадаю, буде достатньо… Та от у чому справа, мій любий бешкетнику. Моя Зоріна-Анна іще дитя, і я не хочу примушувати її до шлюбу. До того ж, вона отримала особливе виховання, тому що від початку призначалася для певного чоловіка, імені якого я не називатиму, бо вже не варто. Отож, як бачиш, іще не час.

- Ну чому, чому… чому, кохана Каті, ти не виведеш її між люди, тоді проблему буде вирішено майже миттєво!

- Так, але за умовами мого покійного чоловіка, я можу вивести доньку у світ, лише коли їй виповниться повних дев'ятнадцять років, а поки що...

- А поки що віддайся мені, - стогнав Ажан, обхоплюючи руками тонкий стан матінки. - Я більше не спроможний витримувати ці тортури і от-от збожеволію. А тоді… потім моє божевілля впаде на тебе важким тягарем, адже причиною будеш ти, чарівна спокуснице.

- Я бачу, що ти ще зовсім дитина, Ажане, бо такий легковажний, занадто палкий і нестриманий, - матінка з виляском ударила хлопця по руках. – Всьому свій час, я ж від тебе не відмовляюся, безсоромнику.

- Безсоромнику? Тоді… дозволь мені хоча б сьогодні трішки більше, лише один безсоромний доторк. Невже тобі не хочеться того ж, що й мені? Я ніколи не повірю, що ти така холодна.

- Але це гріх, мій любий хлопчику... – все ж таки не забороняючи Ажану все вище задирати спідниці та міцніше стискати білі стегна, матінка, мабуть, лукавила, бавлячись в якісь свої жіночі ігри.

Ажан від того навіснів, знявши із матінчиної ноги туфлю та стягнувши панчоху, він почав пристрасно обціловувати її вузьку ступню, зосереджуючись на кожному пальці. Цього разу матінка ляснула його по обличчю. Почувся розпачливий зойк, а потім Ажан полишив спідниці та кинувся розщібати дрібні перламутрові ґудзики ліфа.