Глава 6. Сотня троянд

І ось я поправила те останнє, що, на думку моєї матусі, могло б зіпсувати увесь мій вигляд. Сховавши непокірне пасмо волосся під обідок діадеми та все ж таки підтягнувши трохи нижче чудові мереживні манжети, наслідуючи вишукані манери графині Катаріни Монітовської, я гордо звела підборіддя, трохи скосила погляд та випростала спину; підфарбовані бальзамом вуста склала у чарівливу посмішку.

- Барон Вольдемар Жардинський, - оголосив наш камердинер, матінка вхопилася за серце, навіть сіпнулася назустріч гостю, та потім сіла, все ж таки пригадавши, що й вона поки що не ославлена кредиторами жебрачка.

Ледь переступивши поріг, поважний та довгоочікуваний гість заполонив повітря  пахощами живих троянд, які слідом за ним вносили слуги, по черзі ставлячи п'ять величезних кошиків просто біля наших ніг та перетворюючи терасу на квітник.

- Любий бароне! – вдавано захоплено вигукнула матінка, мліючи від того чарівного видива. – Це просто чудо з чудес, яка розкіш! Мабуть, ви знищили геть усі троянди в своїх володіннях?

- Щоб висловити моє захоплення вами, прекрасна графине Катаріно,  - вклонився чоловік, - мало квітів усього світу, не те що якихось жалюгідних кількох сотень стебел із мого саду.

- Що за забарвлення! А які великі свіжі бутони, та ще й у росі! – матінка таки скочила зі свого місця і, ніби це до неї прийшов жених, кинулася обнюхувати кошики, млосно зітхаючи та доволі відверто фліртуючи з бароном.

- Мені ще ніколи не дарували відразу ж стільки квітів, - шепотіла вона, погладжуючи розквітлі пуп’янки кінчиками пальців, знадливо поводила стегнами, кидаючи скрадливі погляди.

- Вони гідні вашої краси.

- Ой, і слів таких давно вже не казали…

Все ж таки, ці квіти були для мене, і я це знала, та тоді чомусь мене геть не збентежило те, що моя матінка присвоїла їх собі, як і забрала на себе всю увагу.

Я була геть недосвідчена й наївна, зовсім байдужа до жениха, тож просто слухала її голос та милувалася статурою, спостерігала за тим, як вона рухалася, як змінювала позу, посміхалася. Помічаючи гарний колір обличчя, ніжний вигин плечей, хтивість у погляді, замислювалася про те, що коли б матінка тільки забажала, могла б сама спокусити цього Вольдемара Жардинського та вийти за нього заміж. Бо навіщо йому я? Адже перед ним була красива й досвідчена жінка, майже його ровесниця, яка також могла б народити йому дитину, спадкоємця.

Але ж я знала, що у матінки інші плани: у неї на меті був дрібний поміщик Ажан Бучинський.

 Гарний юнак двадцяти восьми років, син нашого сусіда і найкращого друга сім'ї, що буквально виріс у нашому палаці. Деякий час я навіть думала, що саме він стане моїм судженим.

Бо ще покійний батько не раз натякав на те, як було б чудово, аби ми з Ажаном колись у майбутньому об'єднали свої долі.

- Цей хлопець ще себе покаже, - казав він, натякаючи, мабуть на те, що його сім'я має гарні зв’язки у вищих колах, і що впливові особи якось там посприяють Ажану.

Бо ж власне Бучинські не були заможною родиною, вони провадили скромне й непримітне життя відлюдників, не мали сіл, маєтків, голова сім'ї навіть прислуговував якомусь старезному, але занадто багатому чаклунові, був у того на побігеньках. І те, що матінка так ласкаво ставилася до цього хлопця, я завжди сприймала за жалість, бо знала - вона не дозволить мені вийти заміж за когось настільки звичайного.

Так, час минав, а родина Бучинських не багатіла, не виїжджала у світ, і я підозрювала, що ще трохи, й Ажан замінить свого батька – почне ходити до темного похмурого замку лорда Арсенія Кадічса, аби наливати тому напої, розносити таємні листа та поправляти на ніч подушки.

Навіть батько в останній дні свого життя змінив свою думку.

- Нізащо б не породичався із такими слизькими людьми.

І тепер я добре розуміла чому.

Бідний мій батечко...

Я не знаю, що трапилося, аби він змушений був витратити всі наші статки. Та розраховуватися з боргами доведеться, мабуть, мені.

І тільки тоді матінка зможе стати щасливою, здійснити бажане, влаштувати все так, як вона захоче.

Про те, що їх з Ажаном пов'язує заборонена пристрасть, я дізналася зовсім випадково.

Якраз була річниця батькової смерті, і в нашому палаці зібралося багато людей. Я, як завжди, скрізь та всюди супроводжувала свою матінку, тримаючи її під лікоть, мило посміхалася гостям та приймала співчуття.

Та треба ж було такому статися – що в найнезручнішу мить до мене вчепилася троюрідна бабуся, маркіза Онанна Хорні, суха, мов перестиглий стручок гороху, і таке ж торохкало. Саме тоді, коли матінка увійшла на хвильку до вбиральні, і я зосталася стояти зовсім сама, вона кинулася до мене, й не встигла я опам’ятатися, як моє розпущене волосся опинилося в її руці, на щастя, запакованій в мереживну рукавичку.  

- Ой, ти ж моя нещасна сиріточко, - маніакально заторохтіла вона, перебираючи пасма, - як же шкода… Ти ще така молоденька, і вже таке велетенське, жахливе горе. Хто ж може витримати втрату батька у такому юному віці! Ніхто… Ах, моє серце розривається на шматки, коли я тебе бачу. Як же гірко, мабуть, ночами, згадуючи батькові очі, засинати. А може, ти й досі не спиш… Бо як його спати, коли втрачаєш найдорожче в житті, те, що вже ніколи-ніколи-ніколи й нізащо в світі не повернеться. Не обійме тебе більше твій батечко, не поцілує в щічку, не посміхнеться, не заступиться перед недобрими людьми… То як ти почуваєшся, моя нещасна крихітко?

- Та було не зовсім аж так вже й кепсько, доки … не побачила вас, - мило посміхаючись, буркнула я, прикривши вуста віялом та висмикуючи пасмо з її покручених пальців,- маркіза Онанна Хорні була зовсім глуха і читала по губах.

- Ах, так-так, я розумію, мабуть, ти плачеш усі ночі підряд, і через те така худенька та бліда, - вона все ж таки спробувала вчепитися мені за руку.

Але я дуже обережно відсторонилася, трагічно скривила вуста та приклала долоню до очей, немов би й справді от-от могла розридатися.