Глава 4. Це просто якесь дикунство

Та матінка все не могла вгамуватися, вона хотіла перетворити мене на взірець шляхетності.

- І мереживні манжети підтягни до середини долоні, так виглядатиме набагато красивіше й… пристойніше, - бурчала вона, - бо я бачу, шкіра на твоїх руках зверху трохи загоріла.

- І що?

- Як це що? Не слід, аби барон думав, що ти вештаєшся бозна-де й не доглядаєш за руками.

Я спробувала заперечити:

- Але ж я доглядаю.

 - Руки, Зоріно-Анно, першими говорять про жінку, вони підтверджують її благородство, високий або низький статус, свідчать про здоров’я. От поглянь на мої, - матінка манірно зітхнула, скинула кілька перснів, мереживну рукавичку та продемонструвала мені свої витончені молочно-білі пальці із перламутровим манікюром – нігті виглядали немов пелюстки абрикосових квітів.

- Насправді, мої руки не менш білі, аніж твої, - я простягнула свою долоню до матінчиної й відразу ж її прибрала: а таки ні, моя шкіра була дещо темніша, хоча теж доглянута й дуже гладенька, мов у немовляти, тепер ще й пахла мигдальною олією.

- Та все ж таки маєш тримати пальці граційно, долоню – немов всередині невеличке яблучко, - продемонструвавши, як треба, матінка швидко натягнула рукавичку. – Найголовніше, пам’ятай про поставу: плечі відхили трохи назад, підборіддя підійми вище, вигнись у талії.

- Так? – я ще й гарно склала ноги, витягнувши їх вперед.

- Цілком нормально. Але що із твоїм обличчям?

- А що з ним?

- Юній дівчині не можна бути такою зосередженою, краще вже вдавати замріяність, тоді це виглядатиме більш спокусливо, невинно. Поглянь на мене, - матінка обережно доторкнулася пальцем до свого лоба, розслабивши брови.

- Ось так? – я зробила точнісінько, як вона.

Та матінці це не дуже сподобалося.

- Погляд соромливо опусти додолу, вуста розтули. Дозволено час від часу покусувати нижню губу. А взагалі, тобі ще багато вчитися, та загалом… виходить непогано. Сядь рівно!

Цієї миті слуга відкрив двері, і на терасу ввійшов Вольдемар Жардинський.

Я швидко підібрала ноги, випросталася й затамувала подих, прислухаючись до впевнених кроків та не сміючи поглянути в той бік.

Баронові виповнилося тридцять років, і на той час він вважався зрілим та цілком самодостатнім чоловіком, аристократом у якомусь там поколінні, бажаним женихом для найзаможніших родин, проте – ще й досі чомусь не був одруженим. Про нього ходило безліч пліток, наприклад подейкували, що Вольдемар Жардинський нібито відвідував розважальні заклади, у яких замість дам особливі послуги надавалися чоловіками. Були підозри про якусь таємну фізичну ваду. Або ще безглуздіші, начебто його батько – якийсь могутній маг та чарівник, наклав на свого сина закляття безшлюбності, тому що боявся конкуренції чи щось таке. У будь-якому разі усі ці чутки були неправдивими, якщо вже так сталося, що цей чоловік вирішив узяти мене за дружину.

Ще їдучи в кареті після балу додому, я спробувала переконати матінку, що Вольдемар Жардинський – це геть не той чоловік, за якого б я хотіла вийти заміж.

- А як же кохання, про яке мріють усі дівчата мого віку? – несміливо пробурмотіла я.

 На те матінка лиш презирливо посміхнулася.

- Але ж, я чула… що цей чоловік зовсім байдужий до жінок, і що він… Навіть не можу наважитися сказати про таке вголос…

- Це все пустопорожні брехні, злі наклепи заздрісників, невже ти не розумієш? – обмахуючись віялом, матінка дивилася на дорогу. - Багато хто з тих, що обмовляють барона, тільки й мріють про те, аби знеславити цю достойну людину. А навіщо їм це потрібно? Здогадайся.

І я намагалася уявити себе на місці тих людей. Чи могла б так вчинити сама? Мабуть, що ні.

Я думала про те постійно, мені конче було потрібно залагодити усе до тієї миті, коли рішення про наш шлюб буде прийняте остаточно.

Я не хотіла втрачати нагоди й не відчепилася від матінки, аж доки усе не стало на свої місця. Я навіть пішла до її спальні й надокучала, доки вона знімала дорожній одяг.

- Матінко, а що коли це все правда – що він любить чоловіків й ігнорує жінок? Адже є такі випадки…. Я чула…

- Ой, Зоріно-Анно, це все нісенітниці, - витягаючи із зачіски шпильки, так що прекрасне золотисте волосся хвилями розсипалося по плечах, зітхала матінка. - Можеш мені повірити, я знаю, про що кажу. Може, це й випадковість, але тільки вчора я дізналася одну пікантну таємницю про барона, ніби він спить з деякими дівчатами-селянками перед тим, як видати їх заміж.

- Як це? - здивувалася я, тому що це було нечувано – зваблювати невинних наречених просто перед їхнім весіллям. Невже так можна вчиняти благородній людині?

- А що тут такого? – анітрохи не зніяковіла матінка. - Так багато хто робить.

- Невже?

-  Вольдемар Жардинський ще неодружений, але цілком здоровий чоловік.

- І що? Це його якось виправдовує?

Матінка закотила очі під лоба й голосно видихнула крізь зімкнуті вуста, кинула на мене швидкий погляд.

- Ти маєш знати, що природа вимагає від чоловіків вгамовувати хіть, - її голос стишився. - А барон – самотній. То не до міських же повій йому ходити?

- А що ті селянки, вони чимось кращі?.. – перепитала я.

- Мабуть, щось там є.

- Але ж дівчата-селянки цілими днями важко працюють у полі, вони дуже зморюються, а коли мають час для відпочинку, мусять догоджати своєму господареві?

- Яке тобі діло до тих селянок?

- Вже б краще їздив до повій, у якийсь дорогий заклад, адже такі є? Там жінки  доглядають за тілом, гарно вбираються, мають вишукані манери.

- Де ти про це почула?

Я проігнорувала її питання.

- Адже це просто якесь дикунство – такому поважному чоловікові знатися із простими селянками, які можливо, такі самі дрімучі, як… як я не знаю хто.

- Ой, доню, усе тобі потрібно пояснювати.

- То поясни, - всередині мене закипав гнів та відраза до такого нерозбірливого чоловіка.