Глава 3. Що таке, матінко?

Ось так і завершився мій перший бал, я тільки й встигла протанцювати із кавалером один-єдиний танець, відразу ж отримавши від нього пропозицію на шлюб, та завела собі купу ворогів.

Збентежена й засмучена, я виходила в своїй розкішній сукні із дверей  будинку, де мріяла відчути визнання, отримати схвалення, нарешті заприязнитися зі своїми однолітками, та натомість мене проводили заздрісні погляди та злісний шепіт їх родичів.

Обурена зневажливою поведінкою матінки, маркіза не втрималася і таки дорікнула їй розбитим посудом. На що та вигукнула:

- Я ще в житті не бачила таких скнар! Коли бажаєте, усе вам відшкодую!

- Та звісно, відшкодуйте, - господиня дому кинула виразний погляд на жінок, що стояли поряд. І ті підтримали її нервовими помахами віял. - І вартість шампанського, звичайно. Бо мій чоловік витратив цілий статок, аби придбати та доправити його із південних земель. А через вашу незграбність, шановна графине, ніхто не зробив і ковточка. Тож ви винні мені торбину золота.

- Он як?! – матінка аж задихнулася, округлюючи очі. – Цілу торбину золота? То це ви вирішили обдерти мене, мов липу.

- Принаймні, стільки вартує кришталь та той чарівний напій, тільки пахощі якого здатні сп’янити.

- І що тоді виходить, цей бал влаштовано за мій кошт? І як же вам не соромно, маркізо! Запрошувати до себе гостей, а потім дорікати вгощанням? Ще й називати ціну. Чули? – звернулася вона до цікавих, що почали потроху збиратися довкола нас. – Я йду геть! А з вас всіх вимагатимуть плату – в тій чи іншій мірі. Фі, як негідно вашого високого рангу!

На щастя, доведеній до відчаю жінці вистачило клепки не продовжувати суперечку:  занадто пізно, але вона все ж таки здогадалася про невеличку виставу, яку влаштувала матінка, осоромивши її та виправдавши себе.

- Матінко, нас чекають приготування до заручин, - обережно смикаючи за руку, нагадала я.

- Так, до заручин!!! – замість прощальних слів, вигукнула вона, із гордо піднятою головою зникаючи за важкими гардинами, що прикрашали двері, відгороджуючи від темряви коридору.

Дорогою матінка мовчала, обмірковуючи свій зухвалий вчинок, або ж плануючи завтрашній ранок.

І коли карета привезла нас до палацу, вся прислуга відразу ж була піднята на ноги.

Вже сонні покоївки змушені були вставати з ліжок та хлюпати холодною водою собі в обличчя. Ще не зовсім приходячи до тями, рухаючись, немов привиди, вони знімали і витрушували штори, пучками пір'я обмахували гобелени, витирали із меблів пил та мили стелі.

На пташнику несамовито кричали кури, заново топилися печі, до блиску милися вікна, всюди розносився запах підгорілої олії та тіста, перетирався посуд та чистилося срібло, а по гардеробній літав увесь наш одяг.

Решту ночі та ранок я тільки тим і займалася, що доводила своє тіло до досконалості. Довго вимивалася у ванній, потім служниці до густого почервоніння терли мою шкіру, змащували лимонними та ананасовими оліями та знову змивали, і так до безкінечності, аж доки я не була білою, мов снігова баба. Вищипування волосся – теж неабиякі тортури, і аби не змащування настоянкою календули, я б зійшла кров’ю.

Моє волосся підстригалося та милося у різних відварах, аж доки не набуло звабливої рудизни. Вії та брови – терміново привезений кучером із міста косметолог – майстерно зачорнив. До сходу сонця він займався моїми ногами та руками, довівши нігті до досконалості.

Я була збуджена до краю і від хвилювання аж тремтіла. Ще й матінка докучала мені розмовами – усе розповідала про барона, та ще такі речі, від яких мене кидало то в жар, то в холод.

Залишившись у спальні сама, я довго не змогла склепити повік - у голові крутилося безліч думок.

Наступного ранку після балу, тільки-но сонце досягло верхівок дерев, ми з матінкою вже сиділи на ошатно прибраній терасі, немов казкові принцеси, одягнені у все найкраще, з гарними зачісками. У моїх вухах та на шиї блищали діаманти, а щоки були неприродно бліді під товстим шаром перлинної пудри. Все навколо пахло від свіжозрізаних квітів, і в начищеному до блиску паркеті відбивалася кришталева люстра, що горіла безліччю свічок, хоча небо було погідне.

Та й барон Вольдемар Жардинський не забарився.

Щойно покоївка подала нам з матінкою ранковий чай, як на широкій під'їзній доріжці почувся стукіт копит, і до ганку підкотилася карета, запряжена трійкою коней.

- Господи, Зоріно-Анно, у кого ти вдалася? Що з твоїм волоссям? В свій час я виглядала пристойніше.

- Що таке, матінко?

- Поправ свій неслухняний локон, ото вже нещастя із цим твоїм кудлатим волоссям, - вона в сотий раз прилизувала мене так, що я більше нагадувала фарфорову ляльку, аніж живу дівчину. - І чому ти така бліда? Потрібно було підрум'янитися.

- Та все добре, просто… я трохи втомилася, - поскаржилася я, бо справді – через безсонну ніч, а ще від шуму та безладу, який влаштувала прислуга, була мов очманіла.

- Нічого, коли наречений поїде, поспиш.

- Хоч би це сталося якнайшвидше, - буркнула я, відчуваючи непрошену хвилю роздратування, яку відразу ж у собі придушила, зчепивши міцно пальці.

- Та що ти таке кажеш! Зоріно-Анно, посміхнись, чому ти сидиш, як бовван. І вийми з-під столу руки, долоні поклади так, аби було видно манікюр та персні.

Я слухняно виконувала її накази.