Глава 2. Не дозволяю!

Очі моєї матінки зволожилися, їй стало недобре - як завжди в ті моменти, коли вона згадувала про батька, і я кинулася їй на допомогу. Взявши під руку, підвела до софи та обережно посадила, сіла поряд.

- Ну не треба плакати, - попросила я, схилившись на рідне плече. – Все буде гаразд, адже в тебе є я, твоя улюблена донечка.

- Про що ти таке кажеш? – схлипувала матінка. - Тільки роз’ятрюєш мені душу.

- Чим я тебе засмутила?

- Ти скоро вийдеш заміж, поїдеш жити до чоловіка. А я? Я залишуся в холодному і безлюдному будинку, на самоті зі своїм горем.

- Чому ж у безлюдному? Чому на самоті? У нашому маєтку багато прислуги.

- Ти натякаєш на служниць?! І це ти, моя донька, що майже така ж витончена, чутлива, як я, вважаєш, що мені буде добре в компанії із неотесаними жінками? Про що я зможу з ними поговорити? Невже якась із них наважиться поцілувати мене вранці? Кому я зможу показати свої прикраси? А хто розбирається в мистецтві або хоча б вміє читати? Та вже краще розмовляти самій із собою, аніж надіятися на розуміння темних створінь, що тільки й мріють як не про сон, то про дрова на зиму, які їм нарубають очамрілі чоловіки.

Тут я й пригадала своє дитяче прохання зазнайомити мене з рівнею.

- А як же Малола?

- Ти що, забула? Я віддала її заміж за свого похресника, зробивши тому бовдурові аж надто цінний подарунок на його повноліття.

- Можеш відкликати Малолу назад... - промовистий погляд матінки відбив бажання згадувати про ту нахабу, яка дістала усіх до печінок, - … або ж запросити компаньйонку. Взяти до себе якусь бідну, але грамотну дівчину-сирітку, яка, мабуть, теж мріє потрапити до такої пані, як ти, аби разом читати книги, вишивати шовком та прогулюватися по саду, супроводжувати тебе на бали, отримуючи все необхідне для нормального життя.

- Ні, це все не те! Якщо ти пропонуєш вдочерити якусь невдаху, що не зуміла влаштуватися у цьому житті, то краще вже я підберу вуличного кота. Ой, яка ж я нещасна, моє життя втратило сенс, жодної радості більше не буде, і вже краще заснути й не проснутися, аніж в’янути й старіти.

- Тоді… хочеш, я залишусь жити тут, із тобою? Назавжди…

- Ні, що ти, Зоріно-Анно, мені не потрібна аж така жертва! – матінка скрикнула так голосно, що найближчі дами та кавалери з подивом подивилися в наш бік. – Для мене щастя моєї дитини понад усе. Мерщій підводьмося, ми зараз же поїдемо додому.

- Чому так швидко? Я б ще хотіла потанцювати, - невпевнено промурмотіла я, не поспішаючи вставати із софи та кидаючи поглядом по залі. Чомусь я більше не помічала високого красеня. Можливо, Вольдемар Жардинський кудись пішов. Але ж він скоро повернеться, буде мене шукати, а коли не знайде, запросить на танець когось іншого. Роззираючись, я піймала на собі лютий погляд рудої, яку так ніхто й не запросив. Та воно й не дивно: коли я б я мала такий довгий ніс, як в неї, а ще цю жахливу сукню, у якій бідолашна виглядала, немов опудало, то на що б надіялася? Як добре, що моя матінка мала гарний смак і навчила вдягатися мене.

 - Що ж, пора йти, - вона випростала спину та підвелася. Я змушена була зробити те ж саме.

- Невже ми не повинні попрощатися з бароном? – мов за останню соломинку надії вхопилася я.

- Не повинні, - категорично відрубала матінка. – Треба йти, час не стоїть на місці, а нам необхідно приготуватися до заручин.

- Але... - краєм ока я раптом побачила, як у наш бік, просто пожираючи мене очима, кинулося одразу ж троє молодих красенів-аристократів. "Напевно, вони теж хочуть запросити мене на танець?" - подумала я, десь у глибині душі сподіваючись, що все так і станеться.

Але я не вгадала. Зарозуміло й зневажливо змірявши їх суворим поглядом, матінка міцно вхопила мене за лікоть, демонструючи, що всі їхні наміри марні.

- Дозвольте, графине… - все-таки наважився заговорити один із хлопців – високий блакитноокий блондин, схиливши голову в напівпоклоні та приклавши до широких грудей тонку витончену долоню.

Але матінка різко перебила його на півслові.

- Ні, не дозволяю! – майже істерично вигукнула вона. - Вибачте ... молоді люди, але ми вже їдемо!

Махнувши хустинкою у бік найближчого лакея, матінка майже силоміць – хоч я і не впиралась – поволокла мене до виходу, і марно тільки господиня балу припрошувала залишитися ще хоча б на годинку.

- Ось-ось подадуть десерт, - привітно щебетала підстаркувата маркіза, у якої був син-військовий, і я так гадаю, вона мала на мене деякі види, бо ж навіть не натякнула на розтрощений на друзки кришталь.

- Ми не їмо солодкого, - не зовсім чемно пирхнула у її бік матінка.

- А вистава? Після повітряних тортів та желе із ягід, будуть артисти. Мій чоловік заплатив за виступ шалені гроші, адже…

- Прощавайте, смачного вам та … гарного перегляду вистави, - матінка підсмикнула на моїх плечах горжетку, усім своїм виглядом показуючи, що не має наміру продовжувати розмову.

- Але мій син, він ось-ось приїде… Власне, саме заради нього ми й влаштували прийом, і ваша донька, графине...

- Що з моєю донькою?

- Вона так гарно вихована.

- Це безперечно. Дякую за гостинність, було дуже приємно.

- А син?

- Передавайте йому від нас вітання!