Розділ 12.

На поляні академії на нас вже чекали цілителі, стурбований ректор і Роза. Аленга спочатку підійшла до мене, але я похитала головою і вказала на Маверіка, підводячись із колін. Тут я буду тільки заважати.

- Що там сталося? – запитав ректор, а до нас підійшла ще одна цілителька і почала загоювати мені рани.

Я оглянулася, але Маверіка із Аленгою вже не було на поляні.

- Професор Яксай знав того ліча…

- Знав? – запитальний погляд від Рози.

- Так, ми його вбили, - а тепер здивовані погляди від обох.

Цілителька залишила мене у спокої, коли мені вже стало набагато легше і ми рушили в сторону академії.

- А він чомусь знав мене. Ще і ті потоки… - я на мить замовкла, згадуючи їх.

- Що ж, я думаю від Маверіка ми зможемо взнати більше. А ви мені розповісте про те, що там сталося від себе. Але потім. Вам потрібно відпочити.

Я кивнула ректору і Роза, взявши мене під руку, повела до кімнати.

- Я не знаю, як я маю вижити у цьому світі із такою кількістю проблем… - сказала я до блондинки.

- Ти у нас дуже сильна дівчина, Ель! Я не знаю, як ти зі всім справляєшся, але у мене би так не вийшло…

- Дякую!  - щиро подякувала дівчині за підтримку.

Вона положила мене на ліжко і дала якусь маленьку бутилочку, яку я миттю осушила. А через декілька хвилин вже провалилася у забуття.

А от відкрила очі я у невідомій мені кімнаті. Обережно сівши на ліжко, оглянулася. Проста кімната, чимось нагадує нашу цілительську палату. Вікно щільно закрите шторами, від чого в кімнаті напівтемрява. Єдине, що тут було моїм – це моя тепла сіра піжама. Я піднялася і виглянула через вікно і трохи здивувалася. Все, що відкривалося перед очима, було заповнене водою. А десь далеко внизу море билося об скелі, стікаючи білою піною.

Боже, ну за що мені все це? Я ще не відійшла від попереднього не надто приємного досвіду, так мені потрібно зразу нову проблему давати? Щоб не розслаблялася?

Я підійшла до дверей і порухала ручкою, але як і очікувалося, вони були закриті. Тоді прийшла черга до використання магії, але і вона не відізвалася, від чого я зробила неприємний висновок, що кімната якось забирає доступ до потоків. Як ті наручники…

Але і сидіти склавши руки я не маю наміру! Я почала бити в двері спочатку кулаком, а потім і ногою і це через пару хвилин увінчалося успіхом. В дверях провернувся ключ і я відійшла від них.

І кого-кого, а от її я аж ніяк не очікувала побачити!

- Ну, привіт, Елевтерія! – мило посміхнулася до мене Асторі.

- Як я сюди потрапила? – відступивши на крок, запитала в неї.

- Я тебе сюди перенесла! – вона зайшла в кімнату, закривши двері.

- Тобто, ви мене викрали?!

- Чому ж зразу викрала? Я ж казала, що коли прийду у цей світ, ми обов’язково зустрінемось! – і вона знову до мене посміхнулася.

- А чому я у кімнаті-обмежувачі? – я старалася говорити спокійно.

- Бо коли ти проснулася, то першим ділом захотіла би втекти з невідомої обстановки.

- Тобто, тепер я можу звідси вийти? – прищулилась я.

- Звичайно! – вона відкрила переді мною двері. - Не хочеш зі мною поснідати і поговорити?

Я була справді голодна і навіть якщо щось було тут не так, то за межами кімнати я могла скористатися магією! Тому, подумавши із хвилину, я ствердно кивнула.

Асторі посміхнулася і перша вийшла з кімнати у довгий білий коридор із багатьма закритими дверима. Я йшла слідом, спускаючись по дерев’яних сходах у велику прихожу, яка вела у не меншу вітальню. І хоча би тут стіни були не білі, а світло-кофейні. Жінка сіла за невеликий стіл і вказала на крісло напроти. А за декілька миттєвостей сюди зайшов якийсь чоловік із підносом і поставив перед нами прекрасні повітряні млинці і горнятко паруючої кави.

- Отже, Елевтерія, ти щось взнала про прокляття? – запитала вона, починаючи трапезу.

- Здається, нам потрібно підняти Естер… - вона кинула на мене здивований погляд і я розповіла їй те, що знала.

Вона задумалася над моїми словами, а я попивала каву, вдивляючись у море за вікном і сонце, яке інколи закривали важкі снігові хмари. В каміні приємно потріскували дрова, а я думала як там Маверік зараз. Та і сумніваюся, що моє зникнення залишили без нагляду. Але говорити поки що нічого не стала.

- Естер неможливо підняти, - нарешті сказала Асторі, мені чомусь язик не повертався називати її бабусею. Можливо, поки що…

- Чому? – я відірвала погляд від вогню в каміні і глянула у її карі очі.

- Її тіло згоріло… - в очах всього на одну секунду появився якийсь хижий блиск і зник, я навіть подумала, що мені здалося.

- І що робити? – видала я резонне запитання.

- Вбити нащадка, - спокійно сказала вона.

- А може я ще щось пошукаю? – вбити то завжди можна встигнути.

- Можеш попробувати… - якось відсторонено сказала вона.

- Добре, - я говорила спокійно, але неспокій у мені чомусь наростав. – Давайте ви мене зараз повернете в академію, щоб мене не кинулися шукати, а коли я щось знайду… або нічого не знайду, тоді і поговоримо.

- Елевтерія, у мене немає багато часу!

- Що? Чому?

- Двадцять п’ять років – це по мірках твого часу. Ти не задумувалася, як я могла би прийти до тебе в сон, якби у мене не було магії?

Якщо чесно, я справді про це не задумувалася. Можливо, їй хтось інший допомагав.

- В Архонії – це сто років. В сто років ми втратимо магію. А мені через два тижні буде сто. І я не хочу її втрачати, розумієш? – а я справді розуміла, бо вже знала, що це таке - залишитися без магії.

- Якщо до кінця тижня я нічого не знайду, то зробимо по вашому! – нарешті відповіла їй, на що вона знову мило посміхнулася.

Асторі підвелася із крісла і стала біля мене, протягнувши руку.

- Тоді, зустрінемося через тиждень? – я кивнула і взяла її за руку, а вже за мить стояла у своїй кімнаті в академії і до мене хтось дуже настирно стукав.