Я оглянулася. Піщаний берег, на якому я лежала, пролягав на декілька сотень метрів в обидві сторони і ховався за густим лісом. Море тихими хвилями вискакувало на берег, захоплюючи із собою пісок. Я пройшла трохи по берегу, але краєвид не змінювався, тому вирішила йти в ліс.
Пройшовши десь хвилин із двадцять, я помітила одну деталь. В лісі було абсолютно тихо. Ні щебетання птахів, ні шурхоту листя від вітру, та і вітру взагалі не було. Повний штиль. У мені почало наростати дуже погане передчуття. Я попробувала скористатися магією, щоб подивитися на магічні потоки, але не змогла! Моєї магії не було і мене охопила страшна паніка! Я впала на коліна і все пробувала добути магію, але результат залишався однаковим – магії не було!
- Еля! – крикнув хтось недалеко від мене і за пару секунд мене охопили сильні руки Маверіка, та мені було все одно.
Моя магія! Її просто немає…
- Еля, у мене також немає тут магії! Слухай мене! Вона не в тебе пропала! Тут місце таке! Тільки не заглиблюйся у себе, ти мені потрібна в нормальному стані! – його голос мене ніби з болота витягнув.
- Тобто, в ненормальному стані ти від мене відмовишся? – заглянула йому в очі.
- Слава Амірі! – він полегшено видихнув і обійняв мене. – Люди сходять з розуму, коли лишаються магії. Я боявся, щоб… - та я не дала йому договорити.
- Мені це не грозить, я і так ненормальна! – посміхнулася демону.
- Це точно! – він засміявся.
- Ей! – я боляче штовхнула його ліктем. – По всіх канонах ти маєш заперечити це, а не підтверджувати!
- Я не дуже часто брешу!
- Міг у цей момент збрехати. Ладно, як ми тут опинилися, що це за місце і як звідси вибратися? – задала йому питання насущні.
- Ми на острові досить далеко від землі. Його називають мертвим, бо тут немає магії. Тому ти не можеш нею скористатися. А у мене пустий магічний резерв через це місце. Як і чому ми сюди попали, я не знаю і тут ми про це точно не взнаємо. А от з останнім питанням будуть проблеми. Звідси нереально самому вибратися.
- Що? Чому? Хіба не можна зробити якийсь корабель і ?..
- І нас захоплять морські чудовиська під воду…
- Боже, я думала у вас немає такого.
- Всюди є хижаки, - стенув плечима демон.
- Довго ми тут не протягнемо. Тут тварин ніяких немає.
- Тварини є, але вони також хижаки.
- Одна новина краще іншої. Дякую моїм відьмам, що вони навчили мене виживати в немагічному середовищі.
- Що?
- Вони готували мене до всіх випадків життя. До втрати магії також.
- Веселий у вас світ.
- Не то слово, але і у вас не кращий. Добре, я зроблю лук і попробую щось вполювати. Якщо ніхто не догадається, що ми тут, довго нам прийдеться виживати.
- Все завдяки тобі! – посміхнувся демон.
- Чого це?
- Твоя магія Думки врахувала твоє побажання попасти в якусь біду разом зі мною, - я відчула укол совісті, бо він був повністю правий.
- Вибач мене!
- Ей, - він взяв моє обличчя в руки. – Я радий, що ти не залишилася тут одна і що саме я потрапив сюди із тобою! Тому давай, вище ніс, як ти вмієш!
Я засміялася з його слів. А тоді все ж пішла робити лук. Але спочатку потрібно знайти щось гостре. І чому я як на Землі не ношу із собою всюди ножа?
Десь до середини наступного дня за допомогою Маверіка і знайденого гострого каменю трохи кострубатий лук був готовий і ми пішли на полювання. Благо, на острові була річка із прісною водою. Смак, звичайно, був таким собі, але коли вибирати немає з чого, то і болото за золото. Більше години ми блукали по лісі, щоб побачити хоч одну живу істоту, окрім нас. І наші пошуки були успішні, коли я помітила щось… Тварина, подібна до нашої капібари, мирно щось жувала. Придивившись, я побачила, що вона жувала труп іншої тварини, вгризаючись гострими як лезо зубами і вириваючи чималі шматки плоті, з яких стікала кров, заляпуючи темно-коричневу шубку тварини. Стараючись не робити зайвих рухів, я прицілилася і, коли вона в черговий раз пережовувала, я відпустила стрілу, яка попала точно в шию. Тваринки впала замертво.
Я не хотіла цього робити, мені було дуже гидко. Та коли постає питання ребром: або я, або тварини… Я все одно вагаюся! Але я була не сама.
Демон нічого не сказав, він бачив, як важко мені далося це.
- Краще йди погуляй, я сам все зроблю, - він поставив руку мені на плече, я лише кивнула і пішла.
Десь через годину я повернулася на пляж, де Маверік зробив невеличке накриття. На вогні, який ми добували древнім методом тертя, пеклося м'ясо і я була дуже вдячна, що він розділив його на куски. Я не нюня, але деякі моменти чіпають за живе.
- Як думаєш, нас знайдуть чи можна вже тут облаштовуватися на проживання? – з долею жарту запитала я, але була дуже серйозна.
- Знайдуть, не переживай! Єва за тебе всю Архонію перетрясе на пару із Розаліндою! А остання ще й короля підключить на пошуки, - він притягнув мене до себе в обійми, бо я легенько трусилася від холоду.
- Ти знав про неї?
- Звичайно, що знав! Я тобі не якийсь там рядовий професор.
- А хто?
- Радник короля…
- Серйозно? – я відкривала все нові і нові грані у ньому.
- Так. Нас з Євою попросили попрацювати в академії, бо там робиться щось нечисте.
- Розкажеш? – заглянула йому в очі, цікавість брала своє.
- Військова таємниця, - засміявся він.
- Ну, так не чесно! – знов штовхнула його ліктем. – Не треба було взагалі починати.
- Я тобі руки колись просто зв’яжу! Ще трохи і на тому місці у мене рана появиться!
- А не треба відьми інформації лишати! Те, що я без магії, не забирає у мене сутності!
- От тут ти права! Добре, розкажу, - здався він і я прийнялася слухати, потопаючи в його ніжних руках. – Ти ж знаєш, як вбили Франксіса, Роза не могла не розповісти, - я кивнула. – Таких смертей за останні декілька років було більше двадцяти.