Відьма в Архонії

Розділ 5.

Тиждень пройшов досить спокійно, якщо не брати до уваги постійні нападки з боку Амадея про ініціацію. Ділан ж старався бути завжди поруч, в результаті багато дівчат кидали на мене знавіснілі погляди, і я розуміла – ще трохи, і поглядами вони не обмежаться.

Я сиділа у своїй кімнаті і читала про класифікацію рослин, як погляд мій впав на круг на руці. Закривши одну книгу, я дістала іншу про татуювання і почала перегортати. Добре, що там були малюнки різних тату і мені не прийшлося читати більше тисячі сторінок. Тут були різні описи, як та чи інша магія може бути зображена в тату, але я шукала зовсім не це. І по закону жанру, коли мені вже почало надоїдати перегортати сторінки, я побачила такий круг зі стрілками, як у мене.

І так, у мене на руці є знак Хаосу! Останній раз цей знак з'явився близько п’ятдесяти тисяч років тому. Людина, яка має цей знак, може відкрити двері на виворіт світу, де живуть химери. Якщо химери потраплять в цей світ не духами, а тілами, почнеться справжній хаос, який майже нереально зупинити. Химер неможливо вбити, лише підкорити своїй волі. Але найчастіше буває навпаки, адже потрібно мати дуже велику силу, щоб вони підкорилися.

Я сиділа і ще раз перечитувала текст, намагаючись знайти хоч натяк на те, що це помилка. Але ні, помилки не було. Я є зброєю масового ураження і що із цим робити уявлення не маю. Може сказати про це комусь? Ректору, наприклад?

Чому, коли з’являється одна проблема, то за нею приходять ще кілька? Як дівчата в туалет, їй богу…

Так, потрібно провітритися. Я накинула на себе куртку і вийшла з академії, направляючись на поле для тренувань. Прохолодний вітер робив свою справу дуже добре, бо думки почали вивітрюватися разом із теплом.

Та я відволіклася від цього, коли в мені появилася якась незрозуміла тривога і з кожним кроком вона наростала все сильніше. Дійшовши до кромки лісу, побачила як від дерева відділилася якась фігура і йшла до мене. Я була настільки зациклена на фігурі, що не помітила, як ззаду до мене підійшли ще декілька людей, а коли помітила – було пізно. На мене дуже спритно натягнули наручники. І мені стало страшно!

- Що, іншосвітянка, страшно? – запитав жіночий голос десь з-під капюшона. – Ти, потвора, посміла зазіхнути на чуже?!

Її кулак боляче вдарив мене в живіт.

- Зараз ми тебе чуть-чуть підправимо, щоб на тебе ніхто без омерзіння дивитися не міг!

Дівка верещала так, що мені вуха позакладало. І вони почали мене бити, всі разом, без розбору куди. Я відчувала, як очі заливає кров, яка стікає далі по обличчю, змішуючись із кров’ю з інших ран. Відчувала, як ламаються ребра. У тому всьому шумі я чула їхній хруст. Все тіло ломило від страшної болі. Я намагалася вирватися. Намагалася використати магію. Я кричала! Але вони, як зграйка монстрів, намагалися мене добити. Їхні накидки були вже всі в крові, а вони і не думали зупинятися.

Вже коли я лежала на межі обмороку у калюжі власної крові, вони зупинилися. Одна із них із важким диханням витягнула звідкись якийсь гострий предмет і присіла біля мене.

- Ти назавжди залишишся потворою! – крикнула вона і полоснула мене по обличчі від скроні до губ, засміявшись.

Біль була настільки сильна, що моя свідомість подумала, що краще знепритомніти. Але ця біль виривала мене із спокійного мороку. Було таке враження, що хтось знімає мені шкіру обличчя. Воно горіло страшним вогнем. І я кричала! Я кричала так сильно, що горло також горіло вогнем. Але на рівні підсвідомості розуміла – мене ніхто не почує.

Через поламані кістки я не могла порухатися. Кров і далі стікала з деяких ран, що обпалювали шкіру. Я нічого не могла зробити! Ця безвихідь била сильніше, ніж дівки декількома хвилинами раніше.

На межі свідомості почула, як до мене хтось підходить.

- Елевтерія! – мені приставили до шиї руку. – Свята Аміра, жива! Потерпи, маленька, зараз буде легше.

Амадей, а це був саме він, легенько взяв мене за руку і я відчула, як по шкірі пройшлася така божественна прохолода.

- Хотару, приведи цілителів! – крикнув демон, погладжуючи мене по руці.

Я знов провалилася в темряву, з якої винирнула тоді, коли тіло прошило спалахом болю.

- Що тут сталося?! – почула грізний голос ректора, а ще разом із ним мені приходило полегшення.

- Свята Аміра, бідна дівчинка, - причитала цілителька Аленга наді мною.

- Її хтось побив! – злий голос Амадея лунав поруч зі мною.

- А ви як тут опинилися?

- Мені дух про це сказав!

- Так, з цим розберемося потім. Ви бачили, хто це зробив?

- Ні, - відповів демон.

- А ви, Елевтерія? – спокійніше запитав він мене, присідаючи поруч.

- Ні, - ледве вимовила я, бо біль від останнього шраму була нестерпна.

- Я не можу заживити цю рану! – розгублено сказала цілителька.

- Ви знаєте, чим її вам нанесли? – запитав враз спохмурнілий ректор, а я подумки застогнала.

- Я знаю! – вигукнув біля мене демон.

- Звідки? – зацікавився Монтей.

- У нас дух один на двох, він передав мені її спогади.

- Що ж, озвучте.

- Семеро людей, у всіх закриті обличчя, але жіночі голоси. Цю рану їй нанесли чимось, що віддалено подібне на великий кіготь.

Ректор задумався, а тоді спохмурнів.

- Так, беріть її на руки і за мною. Цілителі цю рану не зможуть заживити!

Демон обережно взяв мене на руки. А я хотіла запитати, чому її не можна заживити, але біль переборола мою цікавість.

Ми йшли довго, поки ректор не зупинився перед одними дверима. Він постукав і через кілька секунд звідти вийшла жінка, хоча скоріше дівчина, із розпущеним фіолетовим волоссям в чорному махровому халаті.

- Ксеніл, чим можу допомогти? – і тут вона перевела погляд на мене. – Аміра, що з нею трапилося?

- Професор Драгана, дозвольте пройти! – вона зразу ж пропустила нас всередину, де мене положили на диван. – Єво, її порізали кігтем дракона.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше