Розділ 1.

Вранішнє сонце знайшло собі шпаринку між шторами і яскраво світило на саме ліжко. Я навіть крізь закриті повіки бачила його. Підтягнувши поближче одіяло, закуталася із головою. Та вже через кілька хвилин повітря закінчилося і стало жарко, тому знову відкинула одіяло. А сонце, ніби насміхаючись, світило ще яскравіше. Або то мені так здалося? Але встати з ліжка не було ніяких сил. Вчорашня гонитва давалася взнаки, і тіло ломило від довгого фізичного навантаження, а мій невеликий магічний резерв був на нулі.

Я повернулася на інший бік та сон вже не йшов, тому застогнавши, змусила себе встати з ліжка і піти на кухню. Аромат кави, яку я заварила, повільно розповзався по кімнатах і приємно забивав нюхові рецептори. Взявши горнятко, я обережно встала біля вікна, сильно не висовуючись. Хто би за мною вчора не гнався, не факт, що вони не прослідкували за мною. Проте за вікном було тихо і безлюдно, в таку-то рань. Вітер піднімав опале листя і закручував його в чудернацькому танку. Я відкрила вікно, і теплий осінній вітер увірвався на кухню, розкидаючи серветки і якісь папери, що лежали на столі. Але вітер допомагав мені: ніжно торкаючись шкіри, він заповнював мій магічний резерв.

Раптом у двері хтось постукав і я, налякавшись, підстрибнула. Серце шалено закалатало в грудях, а руки затремтіли. Тихо, на самих пальчиках, підійшла до вхідних дверей і заглянула у вічко. В коридорі стояла старша жіночка і вичікуючи дивилася на двері. Я полегшено зітхнула. Із цими погонями легко можна стати параноїком! Провернувши ключ, відкрила двері.

- Пані Елевтерія? – запитала жінка, оглядаючи мене з ніг до голови.

- Я.

- Мене до вас моя подруга направила, сказала, що ви можете мені допомогти, - видно було, що жінка нервувала і спішила.

- Залежить, з чим саме, - відповіла їй і пропустила в квартиру.

- Мій син, - на ходу почала вона, поки ми йшли до кухні, - помирає. Його так звана дружина, - вона скривилася, показуючи всю неприязнь до своєї невістки, - отруює його.

- Чому ви так думаєте? – запитала, запропонувавши сісти за стіл і наливаючи їй заспокійливого чаю, бо в неї вже руки тремтіли. Вона з вдячністю взяла його.

- Саша був життєрадісним хлопцем, завжди сміявся, любив гуляти і ходити в походи. Спортом займався, був здоровий як бик! Але вже в перші місяці після одруження нікуди не хотів виходити, почав часто хворіти. Його шкіра втратила здоровий колір, сильно похудав. Він зараз подібний на ходячий скелет! – жінка почала плакати, але швидко взяла себе в руки. – Я якось зайшла до нього і, поки він не бачив, взяла їжу і віддала на експертизу. Мені сказали, що там підмішані отруйні рослини!

Жінка витягнула із сумки листочок, протягнула мені і знов почала плакати. Так, цикута, рододендрон, вороняче око… Та вона його зі світу хоче зжити! Але дуже повільно. Не думаю, що невістка сама до цього додумалася, бо щоби не вбити цим всім зразу, потрібно давати точну дозу настоянки рослин. Один грам більше – і він помре.

Я зайшла до себе в кімнату і відкрила шафку. Почала перебирати баночки і вже на третій знайшла потрібну. Повернувшись на кухню, дала цю баночку жінці.

- Ну, по-перше, із цим заключенням експертів ви мусите піти в поліцію і написати заяву. Бо, щоби я вам не дала, дружина буде і далі підсипати зілля в їжу вашого сина.

- Але він мене зненавидить після цього! Я йому стільки разів казала лишити її, а він все торочить, що любить!

- Це тому, що вона підсипає йому зілля для сильної прив’язаності. Вже через три дні, як він проп’є те, що я вам дала, зілля перестане діяти. І тоді він має спустошити цю баночку до кінця, воно виведе все, що вона давала йому впродовж всього часу. Він вернеться до норми. Кожного дня по одній ложці у воді розмішати – і з вашим сином усе буде в порядку, - посміхнулася я до жінки.

Вона кинулася мене обіймати, міцно тримаючи в руках баночку.

- Ось, візьміть! – вона дістала з сумки грубий конверт.

- Ні, ні, ні! – запротестувала я.

Я, звичайно, не добродушна людина, гроші беру, але лише з тих, в кого їх є достатньо.

- Гроші мені не потрібні. Але є те, що ви можете для мене зробити.

- Все, що скажете, - жінка дивилася на мене серйозно.

- Візьміть собі бездомну тваринку, котика або песика, і давайте, коли маєте можливість, їсти іншим бездомним тваринкам.

Жінка дивилася на мене здивовано, але закивала головою.

- Обов’язково! Я зроблю, як ви скажете! Дуже вам дякую! – вже біля дверей сказала вона, а я посміхнулася, зачинивши їх.

Я повернулася в свою кімнату, щоб переодягнутися, бо все ще була в піжамі, а через годину мала зустрітися з однією знайомою відьмою. Відкривши шафу, постала перед важкою дилемою: що вдягнути? І якби ж то у мене було різноманіття одягу, а так – лише пара футболок і штанів. Життя в постійній погоні вимагає завжди бути з мінімальною кількістю речей.

Я одягнула світло-голубий топік із єнотом і чорні шкіряні штани. Зібрала своє чисто-біле волосся, яке всі вважають фарбованим, у хвостик. Одягнула свій амулет: півмісяць із болотяно-зеленим оком посередині. Ну просто красунька, - підморгнула своєму відображенню у дзеркалі і засміялася. Захватила зі спальні рюкзак і шкіряну куртку, бо надворі не літо, вийшла з дому. Хто зна, чи зможу вернутися сьогодні сюди.

Зупинила перше жовте таксі і поїхала в центр міста. Повз нас проносилися будинки і чим ближче ми доїжджали до центру, тим більше поверхів було. Заклопотані своїми справами люди снували туди-сюди. Нарешті машина зупинилася біля невеликої кофейні поруч із торговим центром. Розрахувавшись, я вийшла з таксі і попрямувала у «Лісову містерію». Людей ще було небагато, тому я вибрала на терасі столик у самому кутку, замовила холодний чай та зібралася чекати на Іріс.

- Привіт, Елевтерія! – до мене підійшла дівчина із довгим чорним волоссям, карими очима і намальованими яскравою червоною помадою пухкенькими губами. Невелика кількість відвідувачів, які тут були, прикипіли очима до її витонченої фігури, обтягнутої червоним коротким платтям.