5 Не мала Ліда клопоту

Ліда

– Давай швидше, – підганяю Тараса, коли той перекидає ногу через віконну раму.

Десь за рогом чутно голоси, а враховуючи, що з будівлі нікого не випускають, це можуть бути лише охоронці. 

– Треба було не в тренажерку ходити, а на пілатес, – важко зітхає й зістрибує на землю.

– Як виглядає поза кішечки я знаю, а от як виглядає поза кота, навіть не здогадуюсь, але я б на це подивилась, – беру хлопця за руку, поспішаючи змішатись з натовпом, що безцільно вештається тротуаром. 

– А що там дивитись?! М'яка подушка та лапки догори, от і вся котяча поза. 

– Тоді як ти збирався поліпшувати свою розтяжку за допомогою пілатесу?

– А я і не збирався, то було секундне помутніння, – сильніше стискає мою долоню і ми губимось в натовпі.

Ми вже давно покинули територію прилеглу до офісу, але все ще тримались за руки. Толік травив байки, Клара реготала, а ми з Тарасом переглядались, загадково посміхаючись один одному, і в ті короткі миті, коли ці двоє замовкали ми могли нормально поспілкуватись. 

– І ким же ти працюєш, що довелось переїжджати з іншого міста? – згадую його слова після дзвінка від рідних.

Не знаю чи змогла б я переїхати в інше місто та покинути свою сестричку суєтолога і Санька. От за ким би я точно не сумувала, так це за Машкіним Масіком, бо він мені за п'ять років універу надоїв гірше за редьку.

Та й такої роботи для мене ще не вигадали, щоб я покинула своє кафе, яке до речі було ідеєю Клари. Вона якось ляпнула, що було б прикольно відкрити власну кав'ярню, а наступного дня я вже шукала приміщення в оренду. Тож наша з Кларою колаборація це не лише пошук пригод на п'яту точку, як от зараз, а ще й корисні ідеї.

– Програміст. Технічний відділ. Нічого цікавого, – відповідає Тарас. – А ти? – переводить на мене стрілки і я виявляюсь не готовою до його запитання.

– Стажерка. Нижча раса в компанії. Нічого цікавого, – відповідаю під стать йому, чим викликаю задумливу посмішку.

– В якому відділі?

– Здається нам туди, – відповідає за мене Клара, вказуючи на бар, у вікні якого висить плакат з тематичними картинками та написом “Всі монстри сьогодні тут”. – Це має бути щось цікавеньке.

Можеш не дякувати, – звучить в моїй голові, але подумки я все ж таки промовляю “Дякую”. Клара якраз вчасно вклинилась у нашу розмову, щоб мені не довелось ще більше брехати, бо це те, чого я так не люблю. Звісно, що програмісту немає ніякого діла, до того, що я підміняю сестру, але саме зараз не хочеться вдаватись у подробиці. Коли правда випливе, ми вже розійдемось як в морі кораблі, а шукати якусь там стажерку ніхто не буде.

– Ти впевнена, що нам саме сюди? – Тарас завмирає на порозі, бо барчик відверто кажучи стрьомний, попри гучну музику та купу народу в ньому.

– Поки ми будемо шукати щось інше наш час спливе. У вас звісно ще достатньо часу попереду, а у нас лише дві годинки залишились. Тож вперед!

Опинившись всередині, Клара одразу пускається в пляс, а Толік з ентузіазмом її підтримує. Ми з Тарасом теж не відстаємо і через деякий час вже незрозуміло хто є хто. Ми сміємось, жартуємо і навіть намутили два тістечка зі свічками, які підпалювали по черзі, щоб і Тарас і Толік могли їх задути.

Толік народився в інший день, але через те, що проявляється він лише на Гелловін, то і свій день народження він не святкував вже багато десятків років, а такої несправедливості до свого фамільяра Клара звісно що не могла стерпіти.

– А ти що за фіфа така? Я тебе тут раніше не бачив.

Вартувало Тарасу лише на хвильку відійти за напоями, як поруч опиняється здоровезний чоловік з майже квадратною головою.

– Не фіфа, а відьма, – розвертаюсь на стільці й закидаю ногу на ногу, а саму аж гордість розпирає від цих слів. – Хіба по мені не видно? – провожу руками по сукні.

– Ти ще скажи, що справжня, – так голосно зареготав, аж прихрюкнув, хоча по поведінці, я б скоріше подумала, що його друга сутність бичара, а не свиня.

– Звісно що справжня, – фиркаю.

– І що навіть випробування готова пройти? 

– Навіщо це мені?

– Ну ти ж не кожен день тусуєшся із собі подібними, – озирається, а навколо нас вже збираються його приятелі. – А ще тому, що у тебе вибору немає, – і тепер цей хор хлопчиків – вовчиків регоче в унісон.

– Ну Колян ти даєш, – один із хлопців штовхає в плече бичару. 

Отже, Колян.

Дивлюсь за спину Колюні, спостерігаючи, як змінюється вираз обличчя Тараса, коли він помічає біля мене гору м'язів, і цей погляд не передвіщає нічого доброго. А вже за мить хлопець опиняється біля мене із підкоченими рукавами своєї білосніжної сорочки. 

– А це що твій фамільяр? – і знову регіт. 

– Це буде весело, – притримую за руку Тараса, коли той вже хотів стати між мною та моїми новими друзями.

– У нас новенька! – кричить Колян і бармен зменшує гучність музики.

Поруч починається метушня, рухаються столи та стільці, а на барній стільниці з'являється ряд шотів. Довгенький такий ряд. Не знаю скільки яка довжина самої стільниці, але маленькі стопочки з мутною рідиною в середині тягнуться від краю до краю.

– Як тебе звати?

– Клара, Ліда, – відповідаємо по черзі. 

– Ну що Клараліда, готова до посвяти? Той бік – твій, – киває в кінець стільниці з шотами. – А цей – Віталіка.

– І хто такий  Віталік? – озираюсь з цікавістю.

– Я Віталік, – вишкірившись, з натовпу виходить чоловік з великим животом.

– Тут двадцять п'ять шотів. Умови прості, хто вип'є більше, той і виграв.

– Ти серйозно? – цього разу Тарас вже встає переді мною. – Вона тендітна дівчина, а цей мужик виглядає так, наче він сам того Віталіка проковтнув.

Чоловік задоволено плескає себе по животу й під підбадьорливі крики друзів займає своє місце.

– Моя відьмочка зробить його на раз два, – подає голос Толік і дає “п'ять”, плескаючи мене по долоні.