4 Втеча з Шоушенка

Лідія

–  Привіт, – вітається чоловік, притримуючи для мене двері.

– Привіт, – проходжу до приміщення й обернувшись завмираю.

Тут, в таємному куточку курилки, кіт виглядає зовсім по іншому. Не те щоб він сильно змінився, та й бачила я його лише мигцем, але щось не так.

Мій погляд намагається вхопитись за щось знайоме, але воно вислизає в останню мить.

Волосся, що було прибране назад, тепер сколочене й хаотичними пасмами звисає на обличчя, а сутула волохата постать, що схилялась до мене перед тим, як Клара мене відключила, зараз виглядає на диво кремезною.

Навіть під сорочкою я бачу широкі плечі, біцепси, що бугряться на його руках, а погляд мимоволі опускається нижче, де на талії, явно з кубиками преса, зав'язаний за передні лапи кіт.

Точно, він спустив свій котячий костюм, підпоясавшись ним.

– Щось не так? – спіймав мій зацікавлений погляд.

– Кота шкода, – киваю на вузол з котячих лап й усміхаюсь.

– Ах, так. Перерва, – посміхається у відповідь. – У вас я бачу теж? – киває на мій капелюх.

– Так помітно?

– Скоріше помітно те, що ти стала спокійнішою, як зняла його.

– Ага, Клара сьогодні в ударі та ще й нове знайомство, – знову киваю на котячий костюм.

– Не тільки вони в ударі, всі здаються дивними. Сьогодні не наш день, тому не треба було приходити на цю вечірку, а дати можливість нашим половинкам провести його так, як вони того хотіли. 

– Клара здається щасливою, що познайомилась з Толіком.

– Він теж у захваті, але тепер виносить мені мозок. 

Він замовк та побачивши мій здивований погляд продовжив:

– Знайшов цю ганчірку в секонді біля вокзалу в останню мить, – гидливо тицяє на костюм, – волав що хоча б в цей день хоче бути схожим на кота, але судячи з потріпаного вигляду, цей кіт знав і кращі часи. Навіть експрес хімчистка з подвійною оплатою не допомогла привести його до тями. Але домовленість є домовленість і я змушений був одягнути це диво дивне, а тепер зустрівши твою Клару, він бідкається, що схожий на кролячу шубу побиту міллю.

– Може саме цією шубкою, він її і покорив.

– Можливо. До речі, я … Тарас, – протягує руку і я вкладаю в неї свою.

– Лідія, – тону в зелених очах Тараса і здається навіть забуваю, що вже можна забрати руку, поки звук його мобільного не перериває чарівну мить.

Він дістає телефон з кишені, дивиться на екран і легка усмішка торкається його губ.

– Вибач, треба відповісти, – і коли він проводить пальцем по екрану, приміщення заповнюють радісні крики:

– З днем народження тебе, – заспівують на відеозв'язку, – з днем народження тебе, з днем народження тебе, любий…

– Ну все, все, дякую, – сміється.

Тарас розвертається до мене боком, приймаючи вітання, а я зачаровано спостерігаю за ним, вловлюючи кожен рух, вбираючи кожне слово і лише коли він дивиться на мене, я почуваюсь зайвою в такий приватний для нього момент.

Торкаюсь дверної ручки, щоб тихенько вийти, але все тіло пронизує блискавка, запускаючи ланцюгову реакцію й змушуючи маленькі салютики вибухати всередині один за одним, коли хлопець торкається моєї руки.

– Не йди, – шепоче так ніжно й так близько від моїх губ, ледь не торкаючись їх.

А я, здається вже нікуди і не збираюсь, бо мої ноги приросли до підлоги.

– Вибач, я випадково підслухала, – шепочу й киваю на кишеню, куди він поклав телефон. –  У тебе дійсно сьогодні день народження?

– Так.

– Це твої рідні дзвонили?

– Так.

Якщо вірити Кларі, то Толік ще те базікало, але без своєї шкурки Тарас виявися небагатослівним. 

– Батьки, – уточнює. – Заради нової роботи довелось переїхати в інше місто. Звикаю.

Поки він повільно відповідав, я зачаровано слухала, дивуючись внутрішньому безладу, що коївся зі мною. 

– З днем народження, Тарасе, – стаю навшпиньки, подаючись вперед й залишаю на його щоці невагомий поцілунок.

Навіщо я це зробила? Чи це не я?

Велика долоня, що мить тому тримала мою руку в полоні, тепер притискає мене до чоловічого тіла, а я навіть не ворушусь. Чому я не можу поворухнутись?

Все, що мені відомо про цього чоловіка, так це те що його другою сутністю є Толік, який знає купу анекдотів та вправно танцює, але про самого хлопця я не знаю нічого

– Дякую, Лідія, – райдужки в його очах переливаються, зачаровуючи мене, тому я не одразу розумію, що відбувається, коли моїх губ торкається теплий подих. Приходжу до тями й зустрічаю вже уважний та трохи затуманений погляд, який явно очікує на дозвіл, наче і так не зрозуміло, що я вже влипла по самий казанок.  

– Так діла не буде, – зривається з моїх вуст, а очі широко розкриваються, бо насправді це кажу не я. – Ніхто не повинен проводити свій день народження на самоті.

– Що? – дивується хлопець, а слідом додає: Ну що не зрозумілого? Моя відьмочка бере справу у свої руки, – а ось тепер і у Тараса очі на викоті, бо здається останні слова казав теж не він.

– Толік, що за фігня? – а ось це вже слова Тараса. – А як же домовленість? – торкається костюма. 

– На сьогодні я скасовую всі домовленості, – каже знову ж таки він, але іншим тоном та стягуючи з себе шерстяну ганчірку.

– Чудова ідея. Геть домовленості! – промовляють мої губи, – але руки навпаки натягують капелюх на голову. – А я залишу капелюшок. Він мені пасує.

– Здається, вони збираються влаштувати тобі свято, – відступаю ще на крок назад. 

– Але ж ми вже на вечірці, – кидає погляд мені за спину, звідки доносяться звуки музики. 

– Давай перефразую, – знову вступає у гру Клара. – Ніхто не повинен проводити свій день народження без рідних та друзів, а тим паче на такій відстійній вечірці.

– І що ти пропонуєш? – неочікувано, підіграє їй чи то Тарас, чи то Толік, грайливо граючи бровами. Все ж таки, скоріше за все це Толік.

– Втечу, – сяє Клара, відчиняючи вікно й виглядає на вулицю. – Це лише перший поверх. Підсади мене.