Розділ 58

Андрій невимушено закинув на плече ремінець масивної професійної фотокамери (ще одна загадка в скарбничку: мільярдер, який сам фотографує?) і ми рушили до пірса.

​Коли ми підійшли до нашого судна, я ледь не спіткнулася на рівному місці.

​«Яхта» — це було надто скромне слово. Те, що гойдалося на хвилях, більше нагадувало плавучий п'ятизірковий готель. Білосніжний багатопалубний гігант із затемненим склом виглядав так, ніби його щойно пригнали зі знімального майданчика фільму про Джеймса Бонда.

​— Ого... — абсолютно неінтелектуально видихнула я, задираючи голову. Моя лляна «безпечна» спідниця раптом здалася жалюгідною ганчіркою на тлі цієї сліпучої розкоші. — А хто нею буде керувати? Де капітан і команда з п'ятнадцяти матросів у білих шортах?

​— Я, — спокійно відповів Андрій, навіть не кліпнувши.

​Я недовірливо примружилася, переводячи погляд із цієї махіни на його розслаблену фігуру.

​— У вас є... права? — питання вирвалося само собою. Від нервів і шоку я знову несвідомо перейшла на офіційне «ви».

​Андрій зупинився. Його сірі очі блиснули, а на губах заграла та сама рідкісна усмішка. Він ледь чутно засміявся — звук, від якого в мене по спині знову пробігли мурашки.

​— Є, — він зробив пів кроку до мене, і його голос став дражливо м'яким. — Показати?

​«Ага, і довідку від психіатра заодно, бо тільки божевільний міг підписатися на цю поїздку», — подумала я, але вголос лише судомно ковтнула.

​Якось так вийшло, що він знову опинився надто близько.

​Лише його погляд, який повільно ковзнув по моєму обличчю. Лише ця дивна тиша між нами, від якої я щоразу забувала, що саме хотіла сказати.

Тим часом Даніка і Стас уже жваво піднялися по трапу на борт. Малий щось захоплено кричав про піратів і скарби, а молода няня весело йому підтакувала. Вони виглядали як ідеальна картинка з реклами сімейного відпочинку.

А я продовжувала стояти на причалі. Хіпі-самозванка в мішкуватому одязі, яка раптом зовсім забула, як треба дихати.

Поки Андрій плавним жестом не запросив мене піднятися на борт.

Стас, ледь ступивши на палубу, миттєво перетворився на справжнього дослідника. Побачивши блискучі сходи та білосніжні простори, він схопив Даніку за руку і потягнув її за собою. Їхні веселі голоси швидко розтанули десь на нижніх палубах.

​Ми залишилися самі.

​Андрій зупинився біля відкритих дверей, що вели до рубки.

​— Допоможеш мені? — раптом запитав він.

​Він простягнув мені руку. Жест був спокійним, але в ньому відчувалася та сама впевненість, яка просто не залишала місця для відмови.

​«Я? Допоможу керувати яхтою, яка коштує більше, ніж бюджет невеликої країни? Я, яка вчора не могла впоратися з власною координацією?» — істерично подумала я, але моя долоня вже ніби сама по собі лягла в його широку, гарячу руку.

​Кабіна всередині виглядала так, ніби ми опинилися в салоні розкішного нового Mercedes S-класу — ідеальна матова чорна шкіра, бездоганно відполіроване темне дерево, холодний хром і неймовірна кількість футуристичних екранів, що світилися в напівтемряві.

​Я завмерла посеред цього високотехнологічного царства, кліпаючи очима.

​Андрій відпустив мою долоню, але замість того, щоб стати поруч чи сісти в крісло капітана, зробив крок і опинився рівно позаду мене.

​— Став руку сюди, — тихо сказав він.

​Його голос пролунав над самою моєю верхівкою — низький, хриплуватий і трохи глухий.

​Він підняв свою руку, і його великі гарячі пальці обережно, але дуже впевнено накрили мою долоню, направляючи її на прохолодну металеву рукоятку управління.

​Я перестала дихати.

​Я відчувала тепло його грудей, які знаходилися буквально за кілька сантиметрів від моєї спини. Моя довга лляна спідниця зовсім не захищала від того жару, який виходив від його тіла і проникав мені під шкіру.

​І справа була вже зовсім не в яхті. ​Не в управлінні. ​Не в його поясненнях.

​А в тому, що він стояв позаду. Так близько, що я відчувала його дихання на своїй шиї.

​— І... що далі? — мій голос зрадливо здригнувся.

​— А далі, Злато, — він ледь помітно нахилився, і його губи майже торкнулися мого вуха, — ми рушаємо на глибину.

Моя рука, підкоряючись його  плавному руху, штовхнула важіль уперед. Яхта слухняно, з потужним низьким гулом, розрізала хвилі, виходячи у відкриті води.

​Андрій відпустив мою долоню і натиснув кнопку автопілота. У тиші кабіни цей звук пролунав майже як постріл стартового пістолета.

​Я чекала, що він відійде, дасть мені простір і можливість нарешті вдихнути. Але він навіть не поворухнувся. Натомість його великі долоні лягли мені на плечі. Одним плавним рухом він розвернув мене до себе. Моя спина притиснулася до холодної гладкої поверхні приладової панелі, а Андрій зробив ще пів кроку вперед, нависаючи наді мною і перекриваючи будь-які шляхи до втечі.